Немов крізь сон пливе той образ любий,
В цю ніч, вагітну соком беладони,
І ніч в її очах його полонить,
І усмішку з отрут її пригубить.
А впившись, знатиме пропорцію падіння,
Що сік отрут безплідний - сік уяв,
Як те, що сум вкладає серце спати,
І нудитись. З тих губ пригубить пустоту халяв.
І, випивши обман гомеопатій,
Із порожнечі вип’є пустоту,
В якій себе на гільйотині стратить, -
Дурних дзеркал.
***
І все тому, що він не сам, а з нею,
І кличе в сон, вдягаючись в хорею
Душевних мук, і фібрами у ній
Нуртує день і ніч в дрижаннях тіла,
Міцніше в’яже сутінки небес,
Змикає тінь в жовтавому промітті
Дверей. Явився дух її, однак явившись в світлі,
У морок ночі загорнувшись, – щез.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862621
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.01.2020
автор: Володимир Каразуб