Життя бачу,ось таким своє-
кораблик,що у морі думок пливе.
І цей кораблик в ньому я,
а море,це моє життя.
Хоч в морі тиша,хоч буйна хвиля,
на човнику завжди,стоять вітрила.
Буває в слід,кричать мені-
опусти вітрила,поки не наробив біди.
І навпаки,вітра немає,
кричать- опусти вітрила,команда хай відпочиває.
Та мій кораблик,не слухає порад,
він веслами гребе й пливе в перед.
Море думок,немає ні кінця,ні краю,
я плаваю у морі і до глибин пірнаю.
Але по правді,часом боязко мені,
щоб не загубитися і не закінчити життя на дні.
Тому вітрила неопускаю,бо спішу,
це море переплисти,щоб покинуть глубину.
Та засмагати,на сонячних пісках життя,
де радість,сміх панує а головне,буде моя сімя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862232
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.01.2020
автор: Бабич