Вже знаю: довго нудитись не буду.
Життя — воно, мов дзвоникове "дінь".
Я буду набирати амплітуду
в цій хитавиці злетів і падінь.
Нехай гнітить чоло моє зажура,
хай в серці — тьма бентег непозбувних,
я — днів своїх слухняний, юний джура,
що нишпорить якусь розраду в них.
Полюю на мінливу і зникому,
прудку, мов сарну, тут і зараз, мить.
Аби вже не дісталася нікому.
Та вже за мить — самотні знову ми.
І як би не було від цього гірко,
і скільки б не канючила сльоза,
життя — гамериканські дикі гірки.
Апатія. Застій. Підйом. Азарт.
Вікую на пере́падах, контрастах.
Без гойдалок творцю життя нема.
Не дам себе рутині обікрасти.
Хоч вічно підкрадається, німа.
Її підступне військо — сірі лиця,
зневіра, безнадія, відчай, лінь.
Одне моє спасіння — хитавиця, —
кардіограма злетів і падінь.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862056
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2020
автор: Олександр Обрій