[b][i]
Десь в минулому, де ще стоять вітряки,
Де дівчата віночки вдягають,
Де з рожевими щічками всі малюки
Й парубки на сопілочках грають -
Там щасливі усі і нема там біди:
Гамір, весело, сміх, лине пісня...
Там забули давно про нашестя орди,
Всюди мова луна українська...
Там у кожнім подвір'ї калиновий кущ
Обіймає з любов'ю криницю,
Понад вишнею в клопотах льотрає хрущ,
Об'їдаючи все, що згодиться...
Там безмежні, родючі й красиві поля,
Медоноси нектари збирають...
Там моя українська родюча земля,
За котру знов торги не вщухають...
За́йди рвуться той ласий шматок
Відкусити на повного рота,
Роздираючи пащі об груди кісток,
Об віночки, сопілки та жорна.
[/i][/b]
Художник Юрій Пацан.
"Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від ока сільської влади. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави. Вітряки створювали особливий колорит українських сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу - це були ніби сторожові вежі"
http://news.dks.com.ua/index.php/turizm/34943-starij-pidkoryuvach-vitru-velichnij-derev-yanij-vitryak-na-zhitomirshchini-video
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2020
автор: Vita V-D