Стоїть на кручі,
наче небо підпирає
плечима,
ця хата.
І така дивна.
Удень вітер гуляє
в порожніх кімнатах,
влітає у вікна,
що колись знали скло,
а тепер лиш трухляві рами
(як рани!)
Дах посивів.
І вся вона –
як обличчя старого.
А вночі, буває, таке там твориться.
Чути голоси, музику,
співи хмільні.
Наче весілля справляють.
Вогонь блимає.
Чиїсь тіні ворушаться.
Лячно тим рибалкам,
що неподалік мешкають.
А прийдеш уранці -
все так само.
Так само вітер.
Так само вікон провалля
(як зіниці старого).
І ніяких слідів,
і не був ніхто відтоді,
як стоїть вона кинута.
Прийшли якісь,
щоб знести хату.
Вдарили раз, вдруге…
І загуло щось.
Почулися голоси з хати:
хтось наче зойкнув,
а хтось лаявся чортом.
Вдарили ще –
заверещала хата.
Кинулись усі геть,
порозбігалися,
дали хаті спокій.
Стоїть вона й тепер –
напіврозвалена,
і так само вночі там
збираються.
Тільки не весілля справляють.
Пісня ллється.
І ніби хто тишком заплаче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861567
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2020
автор: Сергій Зубець