Народе мій, мордований роками
На Богом даній, на своїй землі,
Світ дивував ти вмілими руками.
Чому ж і хто так жить тобі звелів?
Не раз ти землю засівав кістками
І кровію своєю поливав,
Пишався і красою, й козаками,
Й тими, хто час від часу повставав
За волю і свою, й землі святої,
На плаху клав і долю, і життя,
Ніс роду код, а з ним – новий світогляд
І нелегким шляхом ішов звитяг.
Земля твоя прослалася від Сяну
До гір Кавказу, до Кубань-ріки.
Неприязно синів твоїх стрічали
Степи, що дичавіли всі роки.
Цариця Катерина їм зламала
Козацьку вольницю (і день той прокляли).
Припливши морем, землі ті займали,
Де ковила та полини росли.
І забіліли хати із садами,
Колядки рвали сонні небеса,
Увечері за спільний стіл сідали,
А ранком літнім піла і коса.
Адже вони господарі від Бога,
І спали часто лиш на кулаці.
Зростали й козачата у любові,
Нужди не мали в м’ясі, молоці.
Кипіла в них робота спозаранку,
Бо ж повен двір і птаства, і корів.
А в свята простеляли самобранки.
У морі мали кілька якорів.*
«Гопак» гармошки грали-заливались,
П’янів від бандуристів сивих край,
Лиш українські там пісні співались.
За це Москва не раз їх покара.
Не забарився час гірких репресій…
Москва ж сміялась в очі козакам,
Давила їх своїм імперським пресом,
Щоби ніхто не смів і нарікать.
А потім голод стис козацьке горло…
Ковтались ним і діти, й ковила.
Здавалось небокрай змінив свій колір,
Зате Москва в той час лихий… цвіла.
Росли й ГУЛАГи, мов гриби під осінь,
Чи то недоля проклинала їх…
Козак прощення в ката не попросить
Ніколи! То ж довершувався гріх!
Вже й 37-ий кровію зросила.
Скоріше, не зросила – залила,
Щоби козацький дух позбувся сили,
А пісня залишилась без крила.
Два кати Україну-неньку рвали:
Фашист – із заходу, зі сходу – московит…
Сумне майбутнє дітям готували.
Ця рана й досі ще болить-кровить.
І закипіла бійня знов за волю,
За українську і Союзу теж.
Устав козак, позбутись щоб сваволі,
Адже любив свій край він до без меж
Сьогодні небо знову у загравах
Російсько-української війни,
Виборює народ одвічне право
На волю, на життя. І з сивини
Віків лунає: «Хоч по світу
Розкиданий, народе, пам’ятай:
Ту догму наймудрішу «Заповіту»*,
Що найдорожча воленька свята.
Єднайся, люде гордий, від Кубані
І до Карпатських сивочолих гір.
Май дух козацький, значить, нездоланний,
Ти тільки в перемогу власну вір!
28.12.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860085
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2020
автор: Ганна Верес