– 305, – проказала вона, підіймаючись нагору.
Вони пройшли мовчки коридором і наблизились до дверей, на яких виднівся надпис "305".
– Дозволь мені це зробити, – невпевнено сказав він, глянувши їй просто у вічі.
– Будь ласка, – гордо сказала дівчина.
Хлопець відімкнув ключем двері і по-джентельменськи запросив її увійти. Дівчина впевнено й не озираючись увійшла до середини. Хлопець поплентався за нею.
– Досить непогано, – сказав він, – Цікаво, що це за картина?
– Думаєш, якогось Ван Гога? Облиш! В цій дірі коштів вистачає лишень на базарні фотки у великих пластмасових рамках.
– Мабуть, ти маєш рацію, – сумно пробубнів він.
– Диви, – вона показала на столик біля стінки, – Нам люб'язно залишили презент. Що це у нас? – дівчина почала розглядати зелену пляшку, – Червоне напів солодке. Будеш?
– Я... Я не п'ю...
– Камон! Ти прийшов сюди задля того, аби сказати мені, що не п'єш?! Чи переймаєшся, що матуся дізнається, що її синочок підбухнув у готельному номері з якоюсь дівицею?
– Ти – не якась дівиця, Сонь. І... Мама тебе знає.
– Авжеж! Тому й не відпустила би тебе, знаючи, до кого ти йдеш. До речі, що ти їй наплів.
– Просто вирішив прогулятись, та й усе... – хлопець нервово мняв краєць синьої байкової сорочки, що виднілась з-під в'язаного светру.
– Бля, та не виправдовуйся! Я тебе як облупленого знаю! Сказав, що Зоряна позвала?! Можеш не відповідати, я й так знаю плани твоєї матусі...
Дівчина підійшла до вікна і заглянула за щільно завішені штори. На дворі лив жахливий дощ. Вона різко відійшла і глянула на хлопця. Той стояв посеред кімнати і дивися на свої черевики. Навіть у таку жахливу погоду вони були вичищені до блиску. Дівчина підійшла до столу, відкрила вино й зробила кілька ковтків з пляшки.
– На, – протягнула вино хлопцеві.
Той подивився на неї зляканим поглядом, несміло підійшов ближче і взяв до рук пляшку. Дівчина підійшла до нього й скуйовдила його добре зачесане волосся. Він зробив ковток.
– Ну як?
– Смачно, – сказав він, усміхнувшись, і зробив ще кілька ковтків.
– Атож! Ти ще зі школи полюбляв солоденьке! – засміялась вона.
Зробивши кілька кроків кімнатою, дівчина всілася на велике ліжко.
– Вау, яке м'яке! – крикнула вона. – Ти маєш зараз же його спробувати!
Вона потягнула хлопця за светр, і той впав на м'яку ворсисту ковдру, розіллявши трішки вина собі на одяг. Хлопець подивився їй у вічі і мовчки зняв брудний светр, акуратно склав і поклав на тумбу поряд. Вони лежали мовчки: вона дивилась на білу стелю, він – на її золотаве волосся.
– А ти зовсім не змінилась з тих пір...
– Справді? – тепер вона дивилась на нього. Дівчина любила слухати, коли говорили про неї.
– Так... – пробубнів хлопець, відвівши погляд на стіну.
– Ой, який ти нудний, Вань! І для чого я лишень прийшла сюди? Не міг собі сидіти у своїй Празі?
– Я... Я хотів тебе побачити. Поговорити... Пам'ятаєш, як ми малювали тоді? В парку?
– Умгу! Під дощем! І в що ти мене тільки тоді вплутав?
– Сонь, я сумую за тими часами...
– Ну, що поробиш... – вона встала з ліжка, пройшлась по кімнаті, взяла біля нього пляшку й зробила кілька ковтків. – Я також багато чого відчувала... Тоді. Зараз усе змінилось, розумієш? Змінилась і я.
– Сонь... А ти не сумуєш?
– Як там Зоряна? Коли весілля?
– Сонь...
– Що ти Сонькаєш?! Оте й тільки знаєш про мене, що моє ім'я! Бля, чого ти від мене хочеш?
– Зоряни вже немає. Два місяці тому в неї погіршилось здоров'я, проблеми з нирками й таке інше. Бідоласі робили операцію. Якусь таку дорогу, всі складались...
– І скільки ти кинув на рахунок?!
– Вона... Вона так і не отямилася...
– У тебе щось було з нею?
– Ми лише друзі, Сонь. Були... Часто переписувались, оце й усе.
Вона уважно подивилася на нього і почала несамовито сміятися. Хлопець подивився на неї, а потім продовжив дивитись в стіну. Дівчина підійшла до нього, лягла поряд, поклада руку його щоку.
– У тебе хоч з кимось було, Вань?
– Сонь... – вагаючись відповів хлопець.
Дівчина наблизилась до нього й повисла над його лицем. Вони дивились одне одному в очі: вона – байдуже і зневажливо, він – ніжно і тривожно. Дівчина перевела погляд на його родимку над губою і торкнулась її рукою. Пальці сковзнуди по гарячих рожевих устах. Їхні погляди зустрілись. Вона нахилилась ще нижче і торкнулась його губ. Хлопець цілувався невміло, та дівчина вже звикла брати ситуацію в свої руки. Вона цілувала його все пристрастніше, кусаючи то верхню, то нижню пухкі губи. Раптом дівчина зупинилась і різко підвелась.
– Чорт, для чого я це роблю?!
– Сонь, – прошепотів він.
Дівчина не озивалась. Вона сіла на підлогу й мовчала. За декілька хвилин кімнатою пройшовся тихий плач. Хлопець підвівся і сів біля неї.
– Сонь... – він обійняв її за талію й поринув в її волосся.
– Я... Я не повинна була цього робити, розумієш? Не повинна!.. Я тебе забула... Хотіла забути, Вань...
– Для чого?
– Ти – незагоєна рана на моєму тілі... Я... Я...
– Сонь, тихо. Не рюмсай. – сказав хлопець, витираючи сльози з її лиця. – Знаєш що? Ця кімната – це кімната можливостей. Все, що тут відбувається, не пов'язане ані з минулим, ані впливатиме на майбутнє. Це місце, де час зупиняється.
– Я завинила перед тобою, Вань...
– Ні, Соню, ні. Все добре.
– Ти нічого не зна... – сказала вона, перш ніж він наблизився до її губ. Хлопець несміливо торкнувся її волосся, наблизився до шиї й огорнув її своєю рукою. Тепер він взяв ситуацію в свої руки. Його рухи були дедалі впевненішими, язик більше не блукав. Він любив солодке. І зараз хлопець випробовував найкращі райські солодощі. Він торкнувся рукою її талії й проникнув під кофту. Дівчина не сперечалась. Вона підпорядковувалась своєму другові. Він несміливо спробував вивільнити її тіло від того клятого одягу, та йому ніяк не вдавалося.
– Давай я сама. – прошепотіла вона, усміхнувшись...
Вони лежали на ліжку зовсім голі. М'яка ворсиста ковдра ніжно торкалась молодих спраглих тіл. Дівчина подивилась на хлопця й на очі набігли сльози.
– Сонь, що з тобою?
– Я... Я мушу тобі дещо розповісти...
– Я не хочу чути нічого поганого, Сонь. Будь ласка. – він затулив її вуста поцілунком. – Знаєш що? Я хочу намалювати тебе! Так! – хлопець почав метушливо бігати по кімнаті, шукаючи свій рюкзак. Знайшовши його біля однієї з тумб, він витягнув свій блокнот. – Лежи так, не ворухайся!
Він щось натхненно виводив добрячих десять хвилин. Дівчині це набридло. Вона підвелася і почала шукати пляшку з вином.
–Сонь, ти неймовірна, чуєш? – сказав він, підійшовши.
Вона відійшла від нього в інший кут кімнати.
– Як там твій батько?
– Він... Мама сказала, що він знайшов іншу...
– Вань, а ти його коли бачив останній раз?
– Та вже давно... Ти змерзла? Щось ти трусишся... – сказав ніжно.
– Та, облиш. Все гаразд. Я... Я хочу піти.
– Вже?
– Так, Вань, вже.
– Ні...
– Що ти сказав?
– Ні.
– Що?!
– Ні! Ти нікуди не підеш!
– Чому ти на мене кричиш?
– Ти пообіцяла... Сонь, ти обіцяла, – сказав хлопець, схлипуючи.
– Бля! Чого я зараз в цій смердючій кімнаті з цим йолопом?
– Залишись, прошу...
Дівчина лягла на ліжко. Він сів на підлогу й почав вдивлятись в картину на стіні.
– Сонь, вибач мене за те... – пробубнів хлопець.
– Що? Ти щось казав? Щось це вино мене розморило...
– Ні, я... Я просто казав... Що мені подобається бути з тобою...
– А... Ну ок.
Хлопець підійшов до ліжка і вкрив її м'якою ковдрою. Вона задрімала. Він взяв до рук блокнот і почав малювати.
Дівчина проспала близько двох годин. Прокинувшись, вона не одразу збагнула, що робить в цій кімнаті з Ваньою. Та, протерши очі, згадала все.
– Ти... Ти так гарно спала, Сонь. – сказав хлопець.
– Умгу... Певне, вся запухша. Мені треба дзеркало.
Дівчина встала з ліжка і пішла у ванну. Глянувши у відображення, вона побачила привабливу світловолосу дівчину із великими зеленими очима та рожевими губами. Вона торкнулась своїх грудей і вони почали бубнявіти. Дівчина залізла під душ.
Вийшовши з ванни, вона побачила, як Ваня лежав на ліжку і розглядав свій блокнот.
– Дай глянути, пліз.
– Але... – встигнув вимовити хлопець, та Соня вже забрала блокнот собі.
Прогорнувши декілька сторінок, на її очі набігли сльози.
– Сонь... Сонь! Чуєш? Подивись на мене! – хлопець взяв її за голову і направив її погляд на своє обличчя. – Я не хотів того казати... Чуєш? Пробач мене... Сонь!
– Повтори це... – сказала вона крізь сльози.
– Що? Що повторити, Сонь?
– Те, що тоді сказав... Повтори це. – вона дивилась йому в очі, чекаючи.
– Сонь...
– Дебіл! Ти... Ти хоч знаєш, через що я пройшла?! Ти знаєш?!!
Хлопець міцно обійняв дівчину й пригорнув до себе. Її волосся й досі пахнуло півоніями. Як і тоді... Коли він востаннє її бачив.
– Чому ти тоді не підійшла до мене? Не попрощалася?..
– Я... Я боялася. Боялася розплакатись, розумієш? Мені було боляче, Вань...
– Знаєш, як мені було боляче дивитись на те, як ти йшла?
– Знаю...
Він взяв її за руку. Широкий, зовсім не ювелірний, шрам заполонив його увагу. Він торкнувся його й поцілував своїми гарячими губами.
– Ти мене розчарувала... – прошепотів він на вухо Соні.
Вона глянула на нього сполоханими очима. Ваня обійняв її і вони злились в п'янкому поцілункові. Він торкався її ніжних плечей, цілував шию, ключиці, набубнявілі груди...
– Я спала з твоїм батьком. – сказала вона, коли він ще не встиг скінчити.
Хлопець подивився на неї жахаючими очима.
– Що ти робила?
– Я спала з твоїм батьком. Це я відбила його в твоєї матері і тепер сплю з ним щоночі. Спала.
– Це жарт? Сонь...
– Бля, не Сонькай! Знаєш, твій батько афігітєльний коханець. Такий, як і ти, – сказала дівчина і погладила хлопця по щоці, – Думаю, тебе треба залишити наодинці. Чао!
Вона швидко одягнулась і вийшла з кімнати. Ваня сидів мовчки на ліжку і вдивлявся у велику руду корову на дешевій фотографії у великій пластмасовій рамці.
17 листопада прибиральниця Клавдія прийшла прибрати 305 номер. Вона стала свідком того, як молодик, якому на вигляд 25 – 30 років, лежав на м'якій ковдрі зовсім голий. Він помер від сильної втрати крові. Хлопець порізав руку шматком чорної рамки, яку знайшли біля тумби. Там же поліція знайшла і рюкзак, в якому були особисті речі загиблого: блокнот, гаманець і коробка простих олівців. Блокнот не ніс жодної інформації для слідства. Кожна сторінка була списала одним і тим же реченням: "ТИ МЕНЕ РОЗЧАРУВАЛА".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860068
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2020
автор: Гарніцька Анастасія