(опубліковане в моїй книжці "Подарунок милій донечці")
У справах з виробництва Олесі треба було їхати на завод, який знаходився у місті її юності, де навчалася в технікумі і де працював, а потім проходив службу в армії Василько. Просте службове відрядження, яких вже було немало. Але те, що поїде в місто, дороге серцю, де прийшло, розквітло, а потім було жорстоко зраджене її перше, глибоке і чисте кохання, схвилювало і сколихнуло спомини, які вже давно відійшли в минуле.
Зараз вони спливли в пам'яті, обступили з усіх боків, може тому, що відрядження було саме на той завод, де колись працював Василько і його брат.
Цього разу їхала автобусом, а не поїздом, як бувало в молодості. Зручно розташувавшись у м'якому кріслі “Ікаруса”, стулила повіки, а спомини пливли, пливли... Технікум, гуртожиток, друзі, танці під радіолу на вузенькій смужці асфальту у дворі гуртожитку, і Василько... Перша любов, клятви у вірності, і перше випробування розлукою, часом і відстанню, на три довгих роки. Бо їй треба їхати на роботу за призначенням, а його чекала служба в армії.
Зараз, відверто кажучи, їхати у відрядження зовсім не хотілося, але робота є робота. Треба!
Автобус м'яко похитувався, залишаючи позаду нудні кілометри сірого асфальту. Багато пасажирів спало, а Олеся, поринувши у спомини, задумливо дивилась у вікно. Вдалині з'явилася монументальна споруда з величезними літерами, піднятими високо над дорогою і надійно закріпленими на спеціально спроектованих залізобетонних конструкціях. Незабаром вони чітко виструнчились і проявилася назва міста. Автобус ішов швидко, назва пливла назустріч, чим ближче, тим швидше. Ось вона промайнула праворуч і через деякий час показався широкий проспект. Автобус влився у суцільний потік міського транспорту, звідкілясь збоку вибігла колія, і він мчав поруч, обганяючи трамваї.
Припавши до вікна, намагалася розібратися, де зараз їде? Здається, знайомий будинок! Але ж зараз багато їх зводиться за типовими проектами. Може, просто схожий? А ось ще, і ще! Та вона ж їде по проспекту, на якому знаходиться гуртожиток, де жила, коли навчалась у технікумі! А ось і він! Дивилася і дивилася у вікно, намагаючись охопити поглядом щонайбільше, але автобус швидко мчав повз них, поспішаючи до автостанції.
Влаштувавшись у готелі, наступного дня з самого ранку була на заводі. Всі справи вдалося вирішити швидко, до кінця робочого дня залишався час. Квиток додому придбаний на завтра. Планувала прогулятися містом провідати технікум, а ввечері відвідати подругу-однокурсницю, з якою зрідка листувалися. Але було ще одне бажання, яке невиразно виникло ще тоді, коли дізналася про майбутнє відрядження. Намагалася не думати, але воно вперто не виходило із свідомості і не відпускало покинути територію заводу.
Вона хотіла, і водночас боялася зустрітися з Васильком. Хотіла просто подивитися йому у вічі. І все! Ні про що не допитувати, нічого не дізнаватися. Просто глянути...
Хотіла, і в той же час боялася. Боялася не того, що роз'ятрить стару рану. Ні, рана вже давно відболіла і зарубцювалася.
Боялася пробудити свої давні почуття, свою першу любов.
Уже розпрощалася з працівниками відділу, де вирішувала питання відрядження, вже спустилася на перший поверх заводоуправління, і зараз стояла в кінці коридору біля вікна, і не могла піти, переступити поріг прохідної.
Що робити? Що їй робити?
Думки роїлися в голові, плуталися, одна заперечувала іншу. І тут несподівано з'явилася і чітко означилася раціональна думка:
- Ти повинна з ним побачитись! Повинна! Ти повинна побачити його для того, щоб позбутися тягаря споминів і образ!
Рішуче попрямувала до дверей, які давно запримітила і запам'ятала. До дверей з табличкою “Відділ кадрів”.
Молода дівчина, працівниця відділу, якій пояснила, що розшукує двох братів-близнюків, які працювали тут до служби в армії, доволі швидко знайшла їх прізвища в своїх чималеньких списках.
- Так, вони повернулися і працюють у нас після армії, - дівчина приязно усміхалася, радіючи, що змогла допомогти.
- А в якому цеху працює Василь? - спитала думаючи, що навряд чи її туди пропустять.
- Зараз він працює не в цеху, а у відділі, на четвертому поверсі, у цьому приміщенні.
- Дякую, дякую, - ніяково промовляла, виходячи з відділу і обережно прикриваючи за собою двері.
Ну ось. Зовсім поряд. Тут.
Вона зможе його побачити. Треба тільки піднятися нагору. І зробити декілька кроків по коридору.
Знову стояла біля вікна.
А чи треба?
“Треба! - наказала думка. - Треба! В житті все треба ставити на місце! Треба! Іди!” Повільно підіймалася сходинками і з кожним кроком міцнішало відчуття, що все робить правильно. Двері з потрібною табличкою...
Сміливо зайшла у відділ.
Кімната величезна, уся заставлена столами і креслярськими дошками, за якими і людей не видно. Підійшовши до крайнього столика, уточнила у жінки, що сиділа за ним, чи тут працює Василь?
- Так, - відповіла вона і голосно покликала: - Василю! Тебе питають. Підійди, будь ласка.
Стояла біля жінки, і раптом, ніби дві різні людини ожили десь всередині, в глибині свідомості.
Одна Олеся схвильовано чекала появи Василька, друга — зважено і холоднокровно обмірковувала розмову, що мала відбутися.
Він виринув зовсім несподівано, обходячи кульман. Серце “першої” Олесі підстрибнуло і затріпотіло, а “друга” спокійно роздивлялася чоловіка, що наближався.
Так, щось у ньому нагадувало Василька, безсумнівно, це був він. Але від колишньої спортивної статури і стрункості майже нічого не залишилося. Здавалося, навіть став нижче зростом. Модна сорочка з короткими рукавами туго обтягує уже солідне черевце. Комірець недбало розстебнутий. Згадала, що Василько не любив і ніколи не носив краваток.
Обличчя розповніло, округлилося, очі, колись великі, виразні, з довгими пухнастими віями, зовсім загубилися, зменшилися на фоні щік та лоба, що збільшився за рахунок доволі обширної лисини.
Ця лисина особливо вразила! Раптом так шкода стало кучерявих, золотокудрих локонів шевелюри її колишнього Василька.
Зараз до неї приближалася зовсім чужа людина, абсолютно їй байдужа.
І серце заспокоїлося, забилося рівно і ритмічно.
А він підходив, і дивився на неї зі спокійною цікавістю. Та раптом, ніби спіткнувся, в очах з'явився переляк, що змінився розгубленістю. Різко зупинися, і навіть зробив крок назад. Потім, зацьковано озирнувшись, з винуватим видом підійшов.
- Добридень, Васю, - промовила спокійно.
- Здрастуй-те, - хрипло видавив з себе, не дивлячись на неї. Потім повільно підвів погляд, наче засліплений яскравим світлом.
Олеся! Невже це вона, Олеся? Ця висока, струнка, гарна, впевнена в собі молода жінка!? Так ось якою вона стала! І серце Василя стиснулося і занило від нестерпного жалю і туги.
Олеся! Його Олеся! Його любов і мрія, його “птиця щастя”, яку вже тримав у руках, і яку так по-дурному, так бездарно випустив!
Вони вийшли в коридор, щоб поговорити подалі від сторонніх очей і вух. Але говорити не було про віщо. Їхні дороги давно розійшлися остаточно і безповоротньо. І якщо вона була спокійна і впевнена в собі, то Василь помітно хвилювався. Розкаяння, жаль і нестерпна туга переповняли, мучили.
Трохи поговоривши, попрощалися і Олеся пішла. Василь же до кінця робочого дня не міг знайти собі місця, переживав і каявся, проклинаючи себе за малодушшя і слабоволля. Чому, чому піддався на умовляння Наді? Чому не порвав із нею стосунків? Чому спокусився тоді, в армії, ситними смачними обідами і гріховним тілесним забуттям в її обіймах, коли у мріях був з Олесею, там, в Донецьку, куди направили її після закінчення технікуму. Не встояв, зрадив, думаючи, що все обійдеться, минеться, піде у безвість. А воно привело у безвихідь, закінчилося вагітністю Наді. Оженився під тиском її батьків, заради майбутньої дитини. А після і дитину Надя втратила.
А чи була вона, та вагітність? Може просто “розвели”, як дурника? А він повірив, і вимістив своє безсилля на найдорожчому. Як міг написати коханій дівчині того безглуздого, образливого листа, за якого і зараз себе картає, і на який Олеся не відповіла?!
Горда. Завжди була горда!
Олеся. Його Олеся...
І тільки по дорозі додому, міцно тримаючи в руках кермо новенької, нещодавно придбаної іномарки поступово приходячи до тями, подумав:
- “Ну то й що? Любов любов'ю, а життя гарне, коли в тебе є все, чого забажаєш!” Ось вона, його любов, його іномарочка, дорога і ненаглядна, сяюча лаком, сильна, потужна і слухняна. Тихо гуркоче мотором, вводячи в гіпноз повного благополуччя, заспокоєння і підкорення своїй машинній силі і логіці.
Але серце не могло погодитися, і час від часу тихенько нагадувало про себе. І обрис Олесі, теперішньої Олесі, увійшов і закріпився в пам'яті, витіснивши, затьмаривши собою полохливу і наївну шістнадцятирічну дівчинку. Тепер, при одній тільки згадці про неї, в уяві Василя поставала велична і неприступна королева.
Так, вона багато чого досягла у житті: закінчила інститут, має гарного достойного чоловіка, дітей, успішна на виробництві, зараз керівник відділу. Але і він чогось досяг у своєму житті. І навіть якщо в цьому немає його власних заслуг, то і що? Врешті-решт, яка різниця? Головне в тому, що він має все. Все!
Хоча... стоп!
Має. Це так. Але ж все оформлено на Надю!
І будинок, і машини, і гаражі, і дачі.
Ну то й що? Надя — його дружина. Вона моторна і оборотиста. Вміє “кувати гроші” і завжди чітко бачить свою користь. І якщо в сім'ї дружина змогла взяти в свої руки всі важелі впливу і правління, то кому від цього гірко? У неї все схоплено і все куплено. А він уже звик підкорятися, і цим зовсім не переймається.
Одне погано — дітей немає. Скільки дружина не лікувалася, нічого не допомогло. Каже, що в цьому є і його вина, бо нервувалася, коли він відмовлявся оженитися, а це стало причиною викидня і дало ускладнення. Так що ображатися йому нема на кого.
У житті не все залежить від нас. Недарма кажуть, що шлюби здійснюються на Небесах.
Значить, так судилося.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859527
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.12.2019
автор: Людмила Григорівна