Ільдіко ( прадавня оповідь) 3

Я,  Єздигерд,  останній  з  юетші,  рушив  на  північ…
Куди  я  саме  йшов,  чому,  з  якою  метою  –  я  й  сам  не  знав.  Впевнений  був  лише  в  одному  –  того,  що  задумав  самому  не  здужати.  А  задумав  я…  Найпростіше  було  повернутися  в  Замбулу  та  й…  згинути  під  туранськими  мечами.  Згинути  славно,  але  –  марно.
Чому  саме  північ?  Та  все  дуже  просто  -    всі  інші  шляхи  для  мене  було  відрізано…  
Чотирнадцять  років…  Чотирнадцять  довгих  років  я  провів  у  мандрах,  книжнику.  Довгих?  Я  сказав  –  довгих?  Знаєш,  книжнику,  інколи  здається,  що  вони  промайнули,  як  один  день  –  битви,  походи,  страхітливі  підземелля  загублених  храмів  напівзабутих  богів,  і  –  мандри,  мандри,  мандри…  А  інколи…  Коли  я  думав  про  Ільдіко,  то  кожна  хвилина  здавалася  вічністю.
Дай-но  мені  ще  вина…
Писець  налив  і  король  знову  спустошив  кубок  жадібними  ковтками,  втерши  тремтячою  старечою  долонею  губи,  він  продовжив:
- кілька  разів  минав  час  від  молодика  до  повні,  поки  я  дістався  гирла  річки  Запорозки,  яка  наповнює  своїми  водами  море  Вілайєт,  немов  якийсь  гірканець  наповнює  бурдюк  кобилячим  молоком.  Я  все  ще  старався  триматися  подалі  від  битих  доріг  та  осторонь  поселень,  хоча,  чим  ближче  було  до  гирла,  тим  менше  їх  траплялось.  Дякуючи  урокам  Ільдіко,  я,  хоч  і  досить  туманно,  та  все  знав  приблизне  розташування  країн  та  народів  Гіборійського  світу.  Але,  кажу  ж  –  туманно…  Невідомо  мені  було,  що  прямуючи  вгору  по  течії  Запорозки,  я  був  у  певній  безпеці.  Адже,  і  туранські  роз’їзди,  і  зграї  хижих  номадів  гірканців  боялися  потикатися  сюди,  у  володіння  Великої  розбійницької  Вольниці,  яка  охоче  приймала  у  свої  лави  всіх,  хто  міцно  тримав  у  руці  меч,  мав  хоробре  серце  та  спрагу  до  грабунку  і  наживи.  Вступив  до  неї  і  я.  
Зуагіри…  Вони  називали  себе  зуагірами...  Або  –  мунганами,  вільними  людьми.  Кров  була  їхнім  причастям,  грабунок  –  промислом,  а  золото  –  хлібом,  який  вони  мали  з  того  промислу.  Я  потрапив  до  ватаги  Гледа.  Рік  чи  півтора  ми  грабували  купецькі  каравани,  відбивали  напади  лютих  гірканців,  здійснювали  набіги  на  прикордонні  туранські  та  гіперборейські  міста.  А  потім  Глед  вирішив  повести  ватагу  на  південь,  щоб  у  горах  Арімана,  на  землях  моїх  предків  юетші,  збудувати  фортецю,  форпост  для  набігів  на  Туран.  Так  наші  дороги  із  мунганами  розійшлись.  Гледа  приваблювало  золото,  а  я  прагнув  помсти.  Його  розбійницьке  життя  здавалося  йому  тихою  гаванню,  а  мої  амбітні  мрії  –  штормовим  океаном.  Але  я  вдячний  йому  за  той  військовий  вишкіл,  що  отримав  у  його  ватазі.  Глед  таки  побудував  свою  фортецю,  при  нагоді,  книжнику,  ти  можеш  піти  в  гори  Арімана  та  побачити  її  руїни.
Кволе  тіло  Єздигерда  знову  затряслося  від  злостивого  старечого  сміху,  але  цього  разу  він  не  закашлявся.
- Я  пішов  ще  далі  на  північ,  у  Гіперборею,  країну  вічного  туману  і  дощів,  але  там  довго  не  затримався.  
Кімерія…  Сувора  гірська  країна,  схожа  чимось  на  мою  батьківщину.  Разом  з  кімерійцями  я  штурмував  стіни  Велітріума  –  аквілонського  форпосту  у  тих  краях.  О-о-о…  То  були  славні  дні,  славні  роки.  Саме  в  кімерійців  я  пристрастився  до  прямих  двосічних  мечів,  ось  таких,  книжнику,  -  король  підійняв  з  ложа  свій  меч  і  спрямував  у  груди  писцеві,  той  зіщулився,  з  острахом  поглядаючи  на  тремтяче  лезо,  але  Єздигерд  опустив  правицю  і  продовжив.  Перо  знову  зарипіло.
- У  кімерійців  гарна  криця,  книжнику,  і  вправні  ковалі.  Подібну  крицю  я  бачив  лише  у  землях  шемітів,  але  шемітські  мечі  на  морозі  ламаються,  мов  тростинки.  Ти  знаєш,  що  таке  мороз,  книжнику?  Ти  знаєш,  що  це,  коли  пара  від  твого  вологого  дихання  замерзає  і  падає  додолу  крижаним  піском?  Я  бачив  такі  морози,  я  відчував  їх  своєю  шкірою…  Разом  з  кімерійцями  ми  ходили  в  землі  рудобородих  ванів  та  асів  –  гігантів  із  золотим  волоссям…
Я  заходив  і  ще  далі  на  північ,  де  лише  крижані  тороси,  полярні  вовки  та  сови,  у  володіння  бога  Ізміра,  крижаного  гіганта.  Брагі,  мій  товариш-ас,  розповідав,  що  прекрасні  доньки  Ізміра  заманюють  воїнів,  поранених  у  битві,  далеко  на  північ,  під  мечі  своїх  братів  і  клявся  та  божився,  що  на  власні  очі  бачив  одну  із  них…  Ох,  Брагі…  Він  був  великим  пияком  та  брехуном  і  таким  же  великим  воїном.  Брагі-Брагі…  Вірний  супутнику  і  друже,  де  ти  зараз?  Бенкетуєш  у  Залі  Героїв  і  змагаєшся  у  нескінченних  двобоях  у  Країні  предків?  Чи  пам’ятаєш  ти  мене,  Брагі,  малого  юетші,  що  ледь  сягав  твого  дужого  плеча?  Чи  підіймаєш  ти  кубки  з  терпким  елем  за  мене,  за  Крома,  за  тих  кому  заприсягнувся  у  вічному  побратимстві?  
Саме  там,  на  Півночі,  на  Полях  Ізміра  ми  залишились  втрьох  проти  ватаги  рудобородих  вовків  з  Ванахейму  –  я,  веселун  Брагі  і  мовчазний  синьоокий  кімерієць  Кром,  такий  самий  неговіркий  і  суворий,  як  і  бог,  на  честь  якого  його  назвали.  Ми  стояли  спиною  до  спини,  кров  сочилася  з  наших  ран  і  одразу  ставала  кіркою  на  лютому  морозі.  Світ  звузився  до  кола  ванів,  які  оточили  нас.  Світ  перетворився  на  круговерть  рудого  волосся,  сталевих  доспіхів  і  сухий  дзвін  мечів  та  сокир.  Вани  то  відступали,  то  знову  кидалися  на  нас.  Після  кожної  атаки  ран  на  наших  тілах  ставало  більше,  а  ванів  –  менше…  Вони  полягли  всі  до  одного,  всі  дванадцятеро.  Щодо  останнього,  їхнього  призвідця  Локі,  який  лежав  на  багряному  від  власної  крові  снігу,  Брагі  виявив  милість  –  його  сокира  розкраяла  череп  вана,  мов  стиглий  кавун.  Локі  був  великим  воїном,  книжнику,  а  великий  воїн  має  померти  на  полі  битви  зі  зброєю  в  руках,  а  не  стати  здобиччю  вовків  та  полярних  лисиць.  Великий  воїн  після  смерті  має  бенкетувати  у  Залі  Героїв  і  змагатися  у  двобоях  з  такими  ж  великими  воїнами,  а  не  нидіти  вічність  сірою  тінню  у  напівтемряві  Країни  тіней…  То  був  славний  бій,  книжнику.  Я,  Брагі,  Кром,  ми  стали  братами.  Не  кров  батька,  занесена  сім’ям  в  материне  лоно  поєднала  нас  –  наша  кров  і  кров  вбитих  нами  ворогів,  не  тепло  спільної  материної  утроби  -    тепло  наших  спин,  щільно  притиснутих  одна  до  одної
Я  був  знесилений  втратою  крові  настільки,  що  іти  самотужки  вже  не  міг.  Із  уламків  списів  та  кількох  плащів  вбитих  нами  ванів  Кром  змайстрував  ноші,  швидше,  навіть  –  волокуші,  в  які  вони  з  Брагі  впрягались  по  черзі.
Вони  дуже  щирі  і  віддані  друзі,  ці  кімерійці,  книжнику…  Правда…  Тупуваті  трішки…  -  Єздигерд  старечо  захихикав,  але  не  було  ні  в  тому  сміхові,  ні  в  погляді  і  краплі  злоби  чи  підлості.
- Вони,  ніби  діти,  книжнику,  ті  кімерійці  –  наївні,  не  підступні,  безхитрісні…  
За  кілька  днів  я  відлежався,  зміцнів  і  ми,  вже  втрьох,  помандрували  на  південь.  Ас  і  кімерієць,  хотіли  побачити  світ,  та  в  пошуках  пригод,  а  я…  Мною  керувало  геть  інше.  Я  шукав  силу,  яка  допомогла  б  мені  у  моїй  помсті  і…  Здобутті  Ільдіко.

Далі  буде

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858559
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2019
автор: Котигорошко