Церковний ставок… Небо падає в тінь верховіть…
Лист, мов човник, вода, потемніла від часу, гойдає.
Очеретами пам’яті день зникає у тиші століть,
Плеще хвилька під вітром: « Минає усе… Все минає…»
Там, де церква була, час давно заліковує рани.
Хіба дуб трьохсотлітній уві сні прошумить сам собі,
Як він був молодий, як зростав недалеко від храму
У саду яблуневім на зеленім від весен горбі.
Ще здається, що чуєш звучання старої молитви,
Мов з небес, озивається хор словом давніх пісень.
Край чужого городу – покриті байдужістю плити
Понад тими, хто тут зустрічав колись з радістю день
І до храму спішив, щоб душею в надії молитись…
В перехресті доріг так самотньо хлюпочеться став.
Сумно стогнуть вітри, де зруйнована стогне святиня,
Там, де вкотре колись розіп’яли безжально Христа.
Із церковного дуба для збіжжя складалися стіни,
Обважніле зерно ковтав новоспечений склад.
Іще довго комусь увижались сполохані тіні
Там, де купа каміння й обрубки скалічених лат.
Вже століття нове, невідоме дивує ходою.
І амбар, як непотріб, хтось, як завжди, комусь продає.
…Враз спинився юнак із новою прудкою пилою
І закляк: Матір Божа являла обличчя своє.
На одній із дошок, де стара штукатурка обпала,
Там, де фарби ясніли, наче вчора з-під пензля митця,
Він ті очі впізнав… і дістав з-під дощатих завалів
Образ світлий... Святий... Хтось підходив… Тепліли серця…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856908
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.12.2019
автор: Людмила Пономаренко