Комедійний вінок сонетів

                             [b]«  Не  Вергілієва  Енеїда»  [/b]
                                                                                                             [i]І  не  Іванова[/i]
                                                 І
Не  ангели  явилися  мені  –  
усі  талановиті  і  крилаті
поети,  що  літають  уві  сні,  
та  іноді  воюють  як  пірати.  

Тут  і  ніяке  у  одній  ціні,  
і  те,  що  сяє,  наче  діаманти,
і  месники  –    і  явні,  й  потайні,  
метелики,  аби  й  собі  літати.  

Але  усяк  описує  себе  –
і  дуже  гонорові,  і  не  дуже,
аби  і  на  вербі  родили  груші.

Усе  прощає  небо  голубе,  
де  очевидно  є  іще  цабе,  
отці  олімпу,  аси  і    байдужі.  

                                                   ІІ
Отці  олімпу,    аси  і    байдужі
шукають  глибину  на  мілині,  
героїв  у  сучасному    кіні
і  тиражують  аніме  папужі.  

І  ні    тобі  сльози  у  полині,
ані  колючок  у  терновій  ружі...  
А  я  співаю,  –  «Ой  не  шуми,  луже...»
та  ще  й  акомпаную  на  струні.  

Але  не  чують  ні  гаї,  ні  доли
мелодію,  яка  іде  по  колу
і  затихає  у  височині.  

Таке  буває,  що,    на  жаль,  ніколи
ніде  нікого  не  хвилює  соло
у  хорі  душ  –  і  до  ладу,  і  ні.  

                                           ІІІ
У  хорі  душ  –  і  до  ладу,  і  ні  
не  відаємо,  –  бути  чи  не  бути?  
Те  на  арені,  се  у  купині
і  їм  одне  одного  не  почути.  

Тому  і  залишаються  одні  
нікому  не  цікаві  баламути.  
І  ліра  є,  і  звуки  чарівні,  
та  це  глухому  зайві  атрибути.  

Зате,  коли  озвучене  своє,  
то  й  когута  зозуля  впізнає
не  як  абищо,  а  гучного  мужа.  

Ідилія  у  чаті  настає
і  поки  гонор  збою  не  дає,  
одне  одного  величає,  –  друже!

                                                 ІV
Одне  одного  величає,  –  друже!  
І  дорогому  ніби  дорога  
і  м’яко  стеле,  і  єлейно  служить
і  не  Кощій  іще,  і  не  Яга.  

Обоє  пряли  поетичний  кужіль.  
Були  і  рогачі,  і  кочерга...  
І  не  чекали  віхоли  і  стужі,  
аж  поки  не  повіяла  пурга.  

Одне  віршує,  інше  помагає.  
Але  натура  й  віники  ламає,  
коли  обоє  –  лялі  заводні.

Дуелями  займаються  дуети
і  пера  заміняють    пістолети,  
коли  немає  сенсу  у  війні.  

                                     V
Коли  немає  сенсу  у  війні,  
то  це  уже  на  «Енеїду»  схоже.  
Усі  бої  палкі  і  затяжні
і  ясно,  що  ніхто  не  переможе.  

Юнона  мріє    у  самотині,  
сльозою  умивається,  не  може
загоїти  образи.  Їй  не  гоже
ховатися  одній  у  далині.  
.  
У  неї  не  здіймається  рука  
ударити  по  тім’ю  мужика
за  всі  його    оказії  верблюжі.  

У  неї  ще  ілюзії  нема,  
що  якось  це  упорає  сама.  
Орли  богеми  бойові  та  дужі.  

                                       VІ
Орли  богеми  бойові  та  дужі.  
Той  коцає,  а  те  й  собі  скубе
і  нахиляє  небо  голубе,
аби  її  скупати  у  калюжі.  

А  заодно  купає  і  себе
у  цьому    опікаючому  душі
і  дулею  погрожує  чинуші,  
а  бабая  у  яму  загребе.  

Але  не  дай  то,  Боже,  це  пихате,  
фігурою  до  того  ще  й  пузате,  
побачити  у  себе  у  вікні.  

Хизується  есеями  своїми  
і  не  горить  од  сорому.  Усі  ми
уміємо  горіти  у  вогні.  

                               VІІ
Уміємо  горіти  у  вогні
і  боїмося  чаплі  у  болоті,  
а  сущі  біси,  демони  і  тьоті  
являються,  буває,  уві  сні.  

А  хочеться  руно  у  позолоті
аби  були  наяди  у  човні,  
ахейці  в  дерев’яному  коні,  
улани,  єзуїти,  гугеноти...

Але  Амуру  не  до  епопей.  
Йому  надокучає  Одіссей  
або  Еней  на  морі  і  на  суші.  

Бо  ліпше  воювати  як  брати,  
аніж  усім  за  обрії  іти,  
гартуючи  одне  одному  душі.

                                           VІІІ
Гартуючи  одне  одному  душі,  
не  чуємо  найменшого  із  нас
і  як  на  полі  бою  кожен  раз
у  вуха  затикаємо  беруші.  

І  гроші  економимо,  і  час,  
і  на  війну,  і  на  побори  сущі,  
на  бойові  ракети  і  катюші,  
що  убивають  всі  надії  мас.  

Та  час  іде.  Його  не  зупинити  
ані  паяцу,  ані  ерудиту,  
коли  пора  настала  вогняна.  

Піїти  подалися  у  поети
осилювати  оди  і  сонети...  
Ця  епопея,  як  не  є  –  смішна.  

                                       ІХ
Ця  епопея,  як  не  є  –  смішна,  
а  я  боюся,  що  не  засміюся,  
коли  на  отамана-пацана
іде  уже  не  Надя,  а  Маруся.  

Не  відаю,  кому  тоді  хана,  
коли  уже  немає  Яна  Гуса
і  Жанну  не  карає  сатана,  
і  влада  це  намотує  на    вуса...

Але  і  це  уже  не  дивина.  
Буває,  опиняємось  на  міні
лягаємо  собакою  на  сіні.  

Затія  наша  хоч  і  осяйна,  
та  на  тину  уже  немає  тіні.  
Енею  буде  не  до  Перуна.  

                                           Х
Енею  буде  не  до  Перуна.  
Йому  цікава  партія  Зевеса.
Немає  «Одіссеї»  на  Одесу,
хоча  і  залітає  сарана.  

Рулеткою  заволоділа  преса.  
Опікується  Вовами  вона.  
До  Грузії  немає  інтересу.  
Молдавію    очікує  «страна».  

А  на  олімпі  все  немає  Пана.  
І  на  Парнасі  явно  не  резон,  
аби  прийшов  новий  Наполеон.  

І  «вата»  уповає  ще  на  хана.  
І  поки  «Енеїда»  –  це  не  «Сон»,  
зоїли  оспівають  графомана.  

                                         ХІ
Зоїли  оспівають  графомана.
У  Трої  революція  гряде!  
Бастилія  в  Росії  упаде,  
зійде  з  очей  полуда  і  омана.  

Гільйотиною  пахне  де-не-де.  
А  це  уже  історія  погана,  
бо  кожному,  у  кого  є  догана,  
за  скоєне  іще  перепаде.  
 
Згадаються  сієсти  і  бентеги,
фортуни  –  альфа  і  судів  –  омеги
і  пізня  у  юдолі  суєта.  

Тоді  і  юді  буде  не  до  сміху,  
і  клоуну  ще  буде  на  горіхи,  
якою  не  буває  висота.  

                                     ХІІ
Якою  не  буває  висота
і  як  би  не  смішила  «Енеїда»,  
а  до  Гааги  все-таки  поїде
осяяна  зорею  ліпота.  

Од  неї  у  Сибірі  мало  сліду.  
Царю  неволі  зайва  доброта.  
І  я  уже  радію  за  сусіду,  
коли  і  їй  заціпило  уста.  

Але  якщо  полегшає  народу,  
то  я  проголосую  за  свободу,
яка  уже  прийде  як  саме  та...  

І  свого  сина  упізнає  мати,  
ну  а  мені  не  буде  заважати  
свята    або  наївна  простота.  

                                         ХІІІ
Свята  або  наївна  простота
не  пожаліє  долара  у  ватру
кумиру,  що  за  неї  йде  на  страту.  
Така  її  і  воля  і  мета.  

На  маси  уповати  ще  не  варто,  
бо  це  не  середина  золота
і  не  еліта.  Кане  у  літа  
усе,  що  має  жити  і  сіяти.  
 
Та  не  згасає  полум’я    долонь.  
Ідуть  у  Лету  наші  отамани.  
Загачуємо  віртуальні  чани.  

Аби    не  гас  на  капищі  вогонь,  
еліта  із  юрбою  в  унісон
і  хмизу  додає  –    заради  Яна.  

                                           ХІV
І  хмизу  додає  –  заради  Яна
таємна  інквізиція  «свята».
На  неї  ще  очікує  плита
єпархії  Мазепи  і  Богдана.  

Царя  копита  і  його  п’ята,  
костьоли,  синагоги  і  осанни
із  мінаретів  сурами  Корану  –  
це  і  сьогодні  «золота  орда».  

Нема  дороги  із  хатини  скраю.  
Роняю  бісер  на  путі  до  раю
усе-таки  у  рідній  стороні.  

Усе  це    буде  ближньому  на  згадку.  
Даруйте,  що  на  самому  початку
не  ангели  явилися  мені.  

                                   [b][i]Магістрал[/i][/b]
Не  ангели  явилися  мені.  
Отці  олімпу,  аси  і    байдужі
у  хорі  душ  і  до  ладу,  і  ні
одне  одного  величає,  –  друже!

Коли  немає  сенсу  у    війні,
орли  богеми  бойові  та  дужі.  
Уміємо  горіти  у  вогні,  
гартуючи  одне  одному  душі.  

Ця  епопея,  як  не  є  –    смішна.
Енею  буде  не  до  Перуна,  
Зоїли  оспівають  графомана.  

Якою  не  буває  висота,  
свята    або  наївна  простота  
і  хмизу  додає  –    заради  Яна.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856645
Рубрика: Сонет, канцон, рондо
дата надходження 02.12.2019
автор: I.Teрен