У музеї лежить собі, їсти не просить
просто пляшка, звичайна на вигляд, скляна,
непримітна, стара, напхом напхана просом.
Що, здавалося, важить ця пляшка для нас?
На городі, на оранці правнук натрапив
та й на прадідів сховок, відкинувши корч.
Як зерно відбирали московські сатрапи,
просо дід закопав – на кропив’яний борщ.
То й пролежало так під корінням осики...
Врятувало б сім’ю. Проросло б навесні.
Та, ховаючи наспіх, забув, де присипав –
і забрали родину часи навісні.
Не пробачив собі смерті доньки Юстини
й трьох онуків... Ні хлопчик, ні двійко дівчат
білий світ роздивитися толком не встигли
і, стуливши повіки, донині мовчать.
Ніби щойно у пляшку насипане, просо:
не поїла ні пліснява, ні гнилизна.
Скільки ще їх, кістьми, мохом, дерном порослих,
цих скарбів у чорноземах пріє? Хто зна?
«Гляньте, мамо, це ж золото!» – вигукнув правнук.
Вісім з нуликом років пролежало тут.
Не засипати просом утрат непоправних.
Та «граблі» нас не вчать. Ми не здихались пут.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855943
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.11.2019
автор: Олександр Обрій