А я іду по скошеній траві
Тріпоче локони, розлючений вітрисько,
А там вербиці вже стоять сумні,
Розкішні віти, нахиливши низько
А там в далі, потріпане гілля
У порятунку є така потреба
І біля нього зморена земля,
А в вишині, вже не блакитність неба
І глянеш скрізь, життя усе бринить
За нього варто впевнено триматись,
Бо хочеться пройти і все прожить
Тож непотрібно у житті здаватись!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855920
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.11.2019
автор: Наталі Косенко - Пурик