2
Багатьом в школі цікаво було спостерігати за донькою директора і вголос ділитися між собою думками і враженнями про мене. Я все чула, і тому з раннього дитинства чітко знала, що дуже схожа на батька.
Наша школа займала два двоповерхових будинки, зведених з міцної червоної цегли, мабуть ще в дев'ятнадцятому столітті. Тоді, коли прокладалася залізниця, і серед голого степу народжувалося місто П'ятихатки. Таких будинків в місті декілька, вони і зараз служать людям. Чомусь всі називають їх “казьоними”.
В кожній кімнаті школи стояла височенна кругла піч. Коли наступали холоди, печі топили ще з ночі, бо вранці в класах було уже тепло і затишно. Вугілля заготовляли зараньше, часто ще влітку.
Мабуть, було мені років зо два, бо вже вміла розмовляти.
Не знаю, з якого дива, гралася на кучугурі вугілля “сємєчки”, щойно завезеного і висипаного у дворі. Набирала повні жмені блискучих чорних камінців, підкидала вгору і дивилася, як вони сипляться на кучу і губляться серед таких же, а потім дивилася на вугільний пил, який ще деякий час висів у повітрі. Від тої забавки зробилася чорна з голови і до п'ят, тільки очі блищали допитливою радістю.
Побачивши мене за цим заняттям, дві молоді вчительки зупинилися, роздивляючись, хто це, і здивовано вигукнули:
- Боже! На кого ж ти схожа?!
Я була дуже зайнята, якраз набирала в жменю вугілля.
Не дивлячись на них, спокійно пояснила:
На папу посьоза. На папу. Копія!
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855486
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.11.2019
автор: Людмила Григорівна