🥀🌿🥀🌿🥀📜📜📜🥀🌿🥀🌿🥀
Чогось саме нині мене відвідала така проста думка, можливо, навіть питання, яке, в принципі, і раніше часто виникало, але сьогодні, чомусь, захотілося про це написати: чому дуже часто люди бачать те, що хочуть бачити, не дивлячись на те, що є насправді? Не дивлячись на те, про що їм говорять, а, деколи, навіть і кричать в сльозах...
В моїй голові назрів такий собі невеличкий приклад-роздум, така собі словесна імпровізація, так от:
"Якось приходить пес до людини.
Довго шукав, до кого прийти, і от одного разу побачив легесеньке світло у віконечку хатинки. На окрайку села. Погавкав трохи на подвір'ї - і відкрилися двері, на порозі стояла людина. Зраділа, щаслива, бо з'явився хороший пес, буде і хату охороняти, і з дітлахами бавитись... Та й для душі добре. Словом, відчув пес себе потрібним. Теж зрадів, хвостиком махає, гавкає, стрибає від щастя. Після багатьох років мандрівки по світу він нарешті знайшов затишок, тепло. Захотілося стільки хорошого зробити цій людині...
Аж ось, якось ввечорі, коли усі полягали спати, песик присів біля людини та й каже, тихенько так, невпевненно, майже пошепки: "Людино, а ти знаєш, хочу тобі дещо повідати, тільки по секрету, але ти лиш не бий, не гони мене...Добре? Словом, у минулому житті я був пацюком. Так, пацюком. Робив шкоду, грішний був, людям зле робив, майно гриз, пшеницю. Словом, був не такий, як тепер. Але зараз я пес, і більше ніколи не буду тим, ким був колись. Я дуже щасливий, що прийшов до вас, я тут, щоб любити вас, щоб бути вірним другом, у часи важкі - розрадити, у години щастя розділити її з вами, якщо на то ваша воля буде. Багато вогників я бачив у хатках, але чогось на ваш саме прийшов, у душу він мені запав, зігрів трохи після доріг різних..."
Але людина подивилася на нього, та як відстрибне подалі від нього, дивлячись переляканими очима, як закричить: "Пішов геть, пацюк, не хочу тебе більше ні чути, ні бачити!" Одним махом зняв з його волохатої шиї нашийник, пальцем показуючи на двері.
Пес повернувся, схилив голівоньку, пошкандибав до дверей, та й заплакав, так боляче, гірко йому стало. Промовив крізь сльози: "Пробачте мене за те, що я був пацюком, та я вже не пацюк і більше ніколи ним не стану, я пес, я лиш хотів вашої турботи, як хочуть дітки від батьків, у моєму житті не легкі часи, так хочеться просто відчувати ваше добре серце... Будь ласка, не женіть мене, я вірний і у мене ніколи не було брудних, поганих думок, я би ніколи не заподіяв вам шкоди. Просто, лиш хотів бути десь поруч. Як тільки прийшов до вашого порогу, то зразу ж полюбив вас усіх. Мені нічого не було потрібно окрім вашої турботи і тепла..."
Але людина аж тремтіла від страху, в її голові лунало лиш одне: пацюк, пацюк, пацюк...
І як пес не просив, і як він не молив, як не плакав - людина все одно викинула його на вулицю. Подалі від своєї хати. За паркан.
В цю мить йому стало дуже гірко, здавалось, що і зірок вже не стало.
Він пішов, звичайно, як така справа, в глибині душі він знав, що хтось обов'язково впустить його, зігріє, зрозуміє. Що на цій землі ще купа вогників, затишних хатинок, багато добрих людей, яким він буде потрібний таким, яким він є зараз! Які не будуть думати, що якщо він був пацюком, то прийшов у їхню хату, щоб зробити шкоду, зробити зле людям...
І от, нарешті, ось тут я і задумалася: а цікаво, і хто ж з них помилявся? Чи ця людина, яка бачила пацюка лиш тому, що пес про це розказав, тому, що не хотіла чути його слів, чи пес, який в людині побачив щось більше, який довірився на свій ризик, бо хотів лише, щоб про нього дбали, як дбають про близьких людей, і якому нічого не було потрібно, окрім часточки турботи і тепла?..
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853541
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.11.2019
автор: Sukhovilova