Мій сміх забрала, крик дала.
Мій подих вирвала з легенів.
Мої усміхнені вуста
тепер лишила на папері.
І крила що дала мені
сама взяла і відірвала.
Мою любов, моє життя
На гіркі сльози проміняла.
І вже не той я, вже інакший
я схуд, збліднів тепер, а нащо.
Нащо то все мені ну нащо,
тебе ж нема, і може краще.
В життя так швидко увірвалась,
швидко пішла так, що й не знаю
я вже ніщо не відрізняю.
Чи сплю я, чи то наяву
та я вже майже не живу.
Існую я, то ж не життя
де в унісон серцебиття
твоє й моє,
того ж немає.
І що ж лишилося мені,
сидіть тихенько в самоті
та божеволіти щоночі,
коли у снах мені приходиш.
О боже мій тебе благаю
не дай прокинутись мені.
Та прокидаюсь, сам один
На мить тебе в пітьмі шукаю
Та розумію, і лягаю,
що б знов заснуть
тебе ж немає.
Та я б уже й не прокидався
стомився я давно… і здався
Пробач мені пробач благаю
рідненька матінко моя
та що життя мені дала,
та що мене лише кохала
так ти дала,
вона ж забрала.
Її ненавидить нетреба
бо ж сам один вирішив я,
як пустить Бог, піду на небо,
нетреба більш мені життя….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853511
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.11.2019
автор: antoni.ua1984