Це місто було першим її самостійним пристановищем. Першим особистим простором повної свободи і повної відповідальності. Вона не вчила тут науки, які будуть потрібні їй (чи абсолютно не потрібні!) у майбутній професії. Вона тут вчилася жити. Вперше гостро відчувати, що вона любить і боротися за це. Допоки сила. Допоки надія. Допоки так було треба.
Вона дихала цим містом. Його мріями, його сьогоденням, його минулою величчю, якою воно щедро ділилося зі своїми мешканцями.
Воно приймало її завжди. Здорожену і натхненну, щасливу і розгублену. Вона ж шукала у місті себе – колишню, молодшу і наївну і знаходила – у спогадах і дежавю. Вона завжди чекала чогось особливого при зустрічі з цим містом – переломних життєвих трансформацій, натхнення до боротьби і ще чогось, про що варто було б солодко і терпко промовчати.
Але мовчати це місто її не навчило. Мовчати про свою любов. Мовчати ділом і мовчати словом. Тому вона завжди каже про те, що це не просто Острог – це просто любов. Щоб всі знали, що для щастя іноді досить маленького міста – провінційного і затишного, де ти завжди вдома.
З любов’ю, трепетом і теплом.
Спасибі, що ти є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853497
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.11.2019
автор: tacent