Самотність

Експромт  на  прозу...

Нехай  ніхто  не  знає,  нехай  ніхто  не  чує:  як  болем  сповиває  осінь  мою  самотність.  Вона  неждано  прийшла  до  мене  й  стукає  в  шибку  мого  вікна.  
Я  чую  регіт  її  і  її  минулорічних  і  нових  днів:  
–  А  ти  уже  жалюгідне  забуття!..  
Які  ж  вони  раді  –  я  це  знаю,  –  як  вони  намагалися  усі  останні  роки  відібрати  її  у  мене:  хто  полониною  манив,  урвищами  гір,  хто  атмосферу  її  вихваляв,  хто  вихваляв  її  вродливі  гени  –  а  я  все  не  лише  чув:
–  І  що  жалюгідний?  Довірився?  Її  гени  беруть  завжди  своє!..
Навколо  зорі.  Очі  ночі  зазирають  мені  в  очі,  ніби  уколоти  хочуть  віру  в  самотність,  яка  ніколи  не  залишає  мене  на  самоті,  не  віщує  реготання  її  і  її  минулорічних  і  нових  днів.
І  на  зчинений  регіт,  якого  ніхто  не  чує,  слухаю:  її  сміх  розпачу,  який  на  поруки  бере  в  минулорічних  і  нових    –  її  забуття  блискавичне:  
–  Ха-ха!  Ти  все  ж  жалюгідний!..  Ми  викрали  твою  самітність!..
Вона  впевнено  вийшла  на  арену  зіграти  для  минулорічних  і  нових  блискавичну  роль  Лани!..
Навколо  її  пошуки  забуття.  Блимають  очі,  треморний  голос  …  Її  відчай  снує  стежиною  розпачу,  який  вона  намагається  поховати  гигиканням  до  днів,  які  її  давно  узяли  в  полон,  про  який  вона  й  не  здогадується…  А  навпаки  вважає,  що  це  вона  завжди  бере  їх  –  у  полон  і,  вони  завжди  стають  залежними!  Завжди!..  Варто  лише  їй  –  свиснути!..
Свята  наївність.  Я  плачу,  моя  самотність  не  сміється  з  мене,  і  моє  намагання  дарувати  усміх  не  лише  для  того,  щоби  скрасити  свою  самоту.  Моя  душа  була  відрита,  щоби  ти  ніби  квіти  весною,  і  не  лише  на  підвіконні,  й  всупереч…  й  разом  з  тим  –  літала  по  осінньому  дощі  –  проте  я  чую:
–  Ха-ха!  Ти  все  ж  жалюгідний!
Не  потрібні  мені  твої  натовпи  й  арени  осене,  твої  минулорічні  й  цьогорічні  дні  –  лише  намагався  скрасити  твою  самотність  своєю  самотністю…
…  Тепер  чую  бабиним  літом  навпочіпки  притуляється  до  мене  жовтий  лист,  якого  іще  тримає  павутинка  віри  й  надії,  а  під  вечір,  покрик  осені  наздоганяє  мене:
–  Ха-ха!  Ти  знову  самотній!..

Ладо  Орій
14.10.2019
м.  Житомир

САМОТНІСТЬ  

Моя  самотність!  Хто  ти?  Де  взялась?
Закохана  в  осінні  марафони,
Що  в  очі  заглядаєш...  сповилась,
І  душу  закриваєш  у  загони.

Для  чого  чути,  бачити  тебе?
Кому  потрібна,  так  чужа  -  та  моя?
Прийшла  минулорічним  горе-днем,
Із  реготом  нечуваним  -  так  злою.

Урвищами  долин,  покровом  гір,
І  маревом  осінньої  мольфарки,  
Ти  рись  життя  -  десь  одинокий  звір,
Розкинула  осінні,  смутку,  згарки.

Примарами  ховаєшся  за  день,
У  нОчі  заглядаєш  дико  в  очі,
Вкради  самотність  зболених  пісень,
І  жовтий  лист  -  самотній,  так  пророчий.

У  літі  бабинім  омитись  не  збагну,
Свою  самотність  вилию  у  твою,
В  осінню  відчайдушність  знов  пірну,  
Бо  я  -  химерник,  приспаний  тобою...

(С)  Леся  Утриско

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853180
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2019
автор: Леся Утриско