Гнітить мене не те, що новий день
Приніс в життя оце похмуре небо,
Що я не чую танців і пісень,
Теж не гнітить. А от життя без тебе
Таке страшне, немовби я помер
І вороття у це життя немає,
Де ти ще є жива поміж химер,
Які тебе від мене десь ховають.
Щодня лиш бачу, що тебе нема
І прірву цю нічим не загатити!
Невже не відчуваєш те сама
Як то нестерпно без повітря жити?!
А без води? Пустелі цих розлук
Сухим піском слабку надію сушать.
Та на додачу до сердечних мук
Її ж таки немовби здобич душать
В кільцях чіпких змієподібних тіл…
От-от, нещасну, до кінця поглинуть!
В останню мить я бачити б хотів
Тебе, - мій ангел! – лиш тебе єдину!
Ну, де ж ти є? Пташиною озвись,
Явись пред вічі ясною зорею,
Ласкавим вітром щік моїх торкнись
І нагадай як ти була моєю.
Хоч я ще ту, тепер далеку мить,
У кожній дрібці щемко пам’ятаю,
Ти все-одно із часу повернись
І я , згадаю, я ще раз пізнаю.
Німий портрет на чорно білім тлі,
Світлини давньої, крізь сутінки біліє,
А та, що стала подихом моїм
Крізь всі табу прорватися не сміє!
26.10.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852718
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2019
автор: dovgiy