Йду одна по сосновому лісу.
Ні, за мною ще й тиша німа,
А навколо розкинув завісу
Сивочубий мокрезний туман.
Височать щедро скупані сосни,
Підняли мокре гілля своє.
Спить павук, а як трохи підсохне,
Дивне житло собі наснує.
Ненароком нога наступає
На розмоклий під мохом пеньок –
Та то ж білого тіло гриба є.
(Не завадив би зараз бінокль).
Несподіваний зойк… То злякала
Мене шишка соснова згори,
Мабуть, білочка то утікала,
Намистинками з гілля зорить.
Прослідкує тихенько за мною,
Не пропустить жоднісінький крок.
Може, й є я в очах її злою.
Треба мати із цього урок.
А як сонце завісу казкову
Своїм світлом зуміє прорвать,
У росі зацвіте веселково
Свіжовмита, ледь жовта трава.
Не одна я, виходить, у лісі.
Скільки ж загадок тут навкруги!
Й справа є не в туманній завісі,
А у кожному кроці ноги.
6.10.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852291
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.10.2019
автор: Ганна Верес