[i]Я вже палю десяту цигарку за останні 30 хв , сподіваючись, що цим випалю ледь живі залишки моєї душі та пам’яті. Людина – істота живуча, бо добре виправдовує цей клятий тваринний інстинкт, який з’являється взагалі не там , де потрібно. Шукаю вимикач, аби його приглушити назавжди, та все криві пальці не знаходять на стінах моїх легень маленької білої пластмасової кнопки, яка б припинила нікому не потрібну прелюдію. Цей світ мене потрохи випльовує. Тільки от питання: чим заслужив на це?
Я все колись думав, що душа десь в легенях. Коли виріс, зрозумів, що вона в голові, а деяким взагалі пощастило. Я їх називаю Божими любимчиками. Їх святий дядько поцілував у дупу і сказав їм : «Ця дупа, ці дві половинки, вам згодяться для великих справ! Нею ви підкорите світ!», а іншим , не таким щасливим, повідомив : «Ось вам душа , не знаю, що то таке, але на здоров’я» . – І викинув у паршивий світ, де людей з душею швидко топчуть підошвами в пекельне спагеті, де тебе зв’язує нікчемність, ницість, невпевненість, самовідданість, наївність і т.д, а гарні дупки люди топчуть цілунками у ті дві половинки. Так і живемо.
Не знаю до кого я це пишу, не знаю, чи ці слова до когось дійдуть, але… сподіваюсь, що я не один такий. Сиджу на балконі , пишу під звуки гарячих стогонів моїх диких сусідів і викурюю уже дванадцяту цигарку. Пішла 35 хвилина.
Кіт ластиться до моїх ніг і нявчить, ніби зараз не жовтень, а березень. Може, таким чином він намагається виразити братерську підтримку, типу : «мряяв-бррат-мррр- тинеодин-няяяв». Хоча.. хто його зна, може знову матюкається на мене, бо забув покормити зранку.
Година ночі, а так ще багато хочеться написати. Не знав, що слова рятують…
Лягатиму спати. Один. А потім прокидатися. – Теж один.
Писатиму ще…
Чомусь пальці писали в кінці «тобі…», але зупинились, злякались, що пишуть щось божевільне та ідіотське, адже адресата нема.
– Чи є?[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852172
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.10.2019
автор: дівчина з третього поверху