Скімлить, скавулить осердя плоті.
Груди, тихше, тихше... Не квиліть.
Чапати б чимдуж по чаполоті,
мчати навпрошки по ковилі...
Щезло, мов мара. Не стало й ознак.
Лиш гримкий поліський вавилон.
П'яти рідний бузький подорожник
ніжно десь лоскоче ще стеблом.
Скелі чебрецеві бозна-скільки
бачили баталій і вистав...
Ластівки і спогади-листівки.
Сині від шовковиці вуста.
Камені, пороги, очерети.
Бузька дика м'ята річкова.
Будеш, Буже, кликати мене ти
й те, що в серці глибоко сховав...
Буду я молитися на тебе.
Хай вищать: язичник, пантеїст!
Бачу: стиглі глід, шипшина, терен.
Справжній пан цінує, пан те їсть.
Стати ні столичним, ні столиким,
Буже, Боже мій, не зволиш ти.
Будеш буруни монистом лити,
віттям верб писатимеш листи
десь на бузькім дзеркалі, – дитинству,
де невідворотно, без вагань
Пугач** знак на камені дотиснув,
відданість засвідчивши богам.
© Сашко Обрій.
* Національний парк "Бузький Ґард" (Миколаївщина).
Створений на території колишньої
Буго-Ґардівської паланки Запорізької Січі,
прикордонної і однієї з найбільших
та найбагатших.
** Пугач – скеля на р. Південний Буг (Бог).
За легендою, козак Пугач на коні стрибнув
з цієї скелі в пінний вир річкових порогів, рятуючись від татарви, залишивши
відбиток кінської підкови на камені.
У профіль скеля Пугач нагадує чоловіка
з орлиним носом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852163
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.10.2019
автор: Олександр Обрій