Неначе Сонечко ген на верху горіха
Вмостилось зручно у своїм гнізді,
Бо сяє крона золотою втіхою
На тлі блакиті в небі молодім.
Це щире золото, що навсібіч розлите,
Ще гріє тіло, душу звеселя!
Крокує Бабине, барвисте добре літо,
Вальсує з листями українська земля.
Стою замислений надворі під калиною,
Чий пломінь кетягів притягує мій зір.
Туман здіймається угору над долиною
І тихим леготом відноситься до гір.
Вже знято з яблунь дар плодовий, не багатий,
З городів зібрано буряк і гарбузи,
Які красуються панами попід хатою:
Такі опасисті, козирнії тузи!
А запах Осені! Хіба він з чим зрівняється?!
Вбираю в легені цілющий дух п’янкий.
Він ніби в глечика у тіло наливається
І тіло робиться бадьорим і легким.
О, люба Осене! Навіщо нам щось вгадувать:
Що буде ввечері, за тиждень чи за два?
Живемо дниною. Чаруй і далі, зваблюй!
Бо маєш засоби, можливості й права.
А я, - замислений, про тебе пісню вимрію,
В якій не йтиметься про сльози та журу.
Тай з нею лебедем подамся ген до вирію
Де любе серденько для пари підберу.
20.10.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852006
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2019
автор: dovgiy