Із крил, уже притомлених і збитих,
Дощі струсили з висі журавлі
На лист оцей, самотністю розбитий--
Єдиний він, заплутаний в гіллі.
Колись бував віч-на-віч із грозою,
Зефірам сильні груди підставляв,
Вмивався першим зимною росою,
Із ясним сонцем приятелював…
Не гається та осінь і глумиться:
То милість явить, то розпалить гнів.
Листку печаль довічною здається,
Бо жар його не вижарів, не стлів.
Він ще б потягся до скупого світла--
Не клич, нудьго на жалібній землі,
До штовханів сліпих брутальних мітел
Й до каруселі вітряної в млі.
Якщо ж.., то на багряні клумби впасти
Та загубитися поміж завій.
Там у сльоту наметом стати птаству,
Надійним парасолем-- в суховій.
Як пощастить, то стане він натхненням
Чи ностальгією в чиїсь душі…
Однак не хоче бути полоненим
Поміж лахміть гілляччя, в комашні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851526
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.10.2019
автор: Valentyna_S