Не озиратись поки не умію.
Дощі осінні схлипують вогнем.
Промокли наскрізь люди і месії.
Вода дзюркоче з неба і з рамен.
Ти говорив, що так в житті буває.
Хтось ловить рибу, хтось пече хліби.
А хтось полює нишком на мамаїв
у нездоланній тяжі боротьби.
А я дивилась і не розуміла.
Стискала руки змерзлі в кулаки.
За нами розповзалась вічність біла.
За нами бігли назирці вовки.
Коли до сонця линуло обійстя.
Коли на хату падали сніги.
Ти говорив мені тоді: не бійся
ані убраних, ані гень нагих.
Чи я навчилась нестраху і тиші?
Можливо, трохи. Поки йдуть дощі.
Допоки в серці бродять гулко вірші
і десь покірно мокнуть спориші.
Лиш не навчилась ще не озиратись
на злих вовків і на сліпих овець,
коли вбирає осінь світ у шати
під стогін змоклих, зранених сердець.
Коли ніхто тебе не розуміє...
Дощі осінні схлипують вогнем.
Ідуть у засвіт ангели й месії.
Вода дзюркоче з їх святих рамен.
6.10.19 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850547
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.10.2019
автор: Леся Геник