Я вирішила увіковічнити того, хто сотні разів рятував і вбивав мене протягом стількох років…Закарбувати словами на папері. Залишити незрозумілий відбиток наших світів.
- Тебе просто потрібно любити, – сказав мені це не як факт, а як діагноз.
Після його слів захотілось кинутись у ліжко ревіти, і проревіти все своє життя, всю себе до кісток. Він не король, не султан, не чорт, не ангел, не Бог. Він не ідеал, про який пишуть у дамських журналах, не той, про якого взагалі можна мріяти, не чоловік-герой , не мужчина з великої літери. Він той, хто зумів привласнити мою душу, серце і пам’ять собі. Як таких називають?! Мученики?!
Мої пальці бояться описувати його словами, а слова бояться потім згоріти і не воскреснути.
Я пам’ятаю його чорні смоляні очі і такий пронизливий погляд, наче перед ним вишикувались усі мої гріхи і готувалися до сповіді, настільки хотіли бути святими. Пам’ятаю голос, що крапав холодними нотами на моє гаряче тіло, – і воно скручувалося, вкривалося маленькими горбинками. Пам’ятаю, як йому подобалося володіти мною, промовляти одне слово, після якого я була, мов глина, з якої він ліпив усе що хотів.
У часи безпорадності і такої ядучої самотності, коли живіть болів не від місячних, а від спогадів, я брала телефон і писала : «Мені не вистачає тебе». І миттєво, наче він чекав на те, писав : «Маленька, ну і чого тобі не спиться? Подобається будити о 5 ранку? ». Потім я чула мелодію дзвінка, його ім’я на екрані телефону, а потім затримувала дихання, коли натискала на зелену кнопку… Ми мовчали. Довго перегукувались німим болем, який був в кожному з нас. У тому мовчанні він відчував мою ще досі величезну прив’язаність і залежність. Видихав , у тому видиху була туга за втраченим минулим – коханням.
Я знала, що все давно закінчилось. Але я усвідомлювала, що він – мій фундамент, він – моє начало і мій кінець. Скільки років після нього я губилась по душах інших, все шукала подібного до нього, скільки разів відкривалась, спускалась до такого рівня ницості , аби хоч на мить відчути те, що відчувала з ним. Скільки разів шматувала серце і давала то робити чужим, брудним, збоченим людям , аби загубитися і втонути у забутті. Я вірила з такою наївністю, що мені усе вдасться, що я знову стану вільною. Гадала , що потрібно трохи втратити себе на час, аби ожити. Чому хапалась за нього, як за рятівний круг, коли він був якорем, що топив мене і не пускав відчути свіже повітря справжнього життя? Бо слабка, знайшла господаря, який прихистить , підкормить, привласнить.
Набирала давно завчений текст , а потім кусала за пальці , била лівою рукою праву , щипала шкіру , нервово кидала речі у стіну , кричала у подушку , яка була випрана моїми слізьми. Казала собі : «Досить принижуватись, ти ж не мала дитина, не щеня , не безхребетна. Сама справишся, не він тобі потрібен». І тільки я відкидала милиці, аби піти власними зусиллями… і тільки моє серце почало подавати признаки життя … і тільки очі хапались за кожен промінь радості та надії – з’являвся він.
Це могло статись раптово. Коли йду по вулиці і слухаю музику, вдихаю запах свободи і безтурботності , коли голова вільна від усього важкого, а серце не страждає від нападів аритмії. Коли, власне, починало свербіти щось між ребрами, а це означає загоюються (крила?). Коли ноги трохи впевненіше, ніж учора, ступали на землю, і навіть тримали рівновагу. Коли нарешті жити без нього могла і… хотіла!
«Я сумував за тобою». 4 слова – і нема мене, немає серед смертних , і немає серед ангелів. Я у безодні минулого-теперішнього. Падаю кудись ( мо’ в чорну діру? ), намагаюсь крикнути десь собі «живи!» , але непритомнію.
Час минав, і у нас відсіялись напади романтичності та бездумності. Я могла сміло його послати, а він… він остаточно був незалежним від усього (так мені здавалось). Розповідав про свою дівчину, про те, що до неї відчуває, про плани на неї, про свої нові погляди на життя, про усе… та не про мене. Чомусь уникав цієї теми, наче не зі мною і розмовляв. Раділа , що в нього хтось є, але жаліла ту дівчину, бо не подужає його. Найбільше , що він в мені любив – це розуміння його самого. Я приймала усю чорноту , брудноту, чортівню усіх думок на себе, усе моє світле замінювалась усім його темним світом, і я поволі впадала у депресію.
Мене подруга запитувала не раз: чому він? Чому не нормальні хлопці? Та як же їй зрозуміти, що так глибоко торкнутися душі вже ніхто не зуміє.( дурна?) . Пробудити ті почуття, які робили мене щасливою, через які серце випадало з ребр і мозок плавився до стану калюжі. Була щаслива, страждаючи? Певно, просто самогубець, бо погубила себе так докладно, що ледве вибралась на берег.
Чи любила ? Не знаю.
Чи хотіла б бути з ним до кінця своїх днів? Ні.
Нас пов’язує лише минуле і витерти його ні я, ні він не можемо.
– У тепе VIP місце в моєму житті, ти це розумієш? – каже спокійно, навіть чути радість у голосі, наче задоволений, що це так. – Адже ти чудово знаєш, що…завжди і при будь-яких обставинах, коли ти захочеш, щоб я був ближче – я буду.
– Хіба? Я думала, тобі все одно на мене , – відповідаю городливо, впевнено... та щось таки смикає зсередини, хвилюється.
– Моя колишня якось запитала мене , чи була людина , яка могла до мене достукатися, до такого холодного і байдужого? – чую легкий його смішок , – і я відповів, що так, була одна, навіжена, тільки одна.
– З тобою все добре? Ти головою не вдарився? – чогось я засумнівалась в цій сентиментальності…
З ним я хотіла забути всі страхи цього життя, але він і був цим страхом. Постійно боялась розчарувати, засмутити, сказати щось не те (а таке я робила постійно), здатись йому такою , як і всі...нещирою, пустою, звичайною. Натомість жила мертвою серед живих, не могла світитись. А він насолоджувався.
Ми віддавались один одному з однаковісінькою швидкістю і кількістю, вибухали і згоряли разом, палали і воскресали разом, злітали і опинялись на землі також разом, але тримаючись за руки. Він боявся , що я відпущу його, хоч і цього мені не казав. Достатньо мені було вивільнити руку , як він одразу хапався шукати її , наче тим самим заспокоював себе.
Моє тіло розпалювалось від одного його доторку губ, і як же сильно воно боліло і пекло , коли того більше не стало… Ламало душу. Спогади були для мене суцільною м’ясорубкою , через яку я проходила кілька разів підряд. Пам’ятаю себе: бліда у блідій кімнаті , тиха серед тиші та холодна на крижаній підлозі. Оніміння думок і лише кристальний погляд, який виїдав стелю і кислотні сльози, які омивали скроні, потім вершечок вуха і спадали вниз. Пам’ятаю , що пашіло пусткою, абсурдом, парадоксом. Все в мені змішувалось і я відчувала колотнечу всередині, я розуміла, що потрібно було з цим щось робити. Тікати, бігти, летіти, ховатись настільки глибоко і далеко, щоб навтіь не чути себе!
Так більше тривати не могло: я знесилювалась. Ми мучились, кохаючи. Чи таке взагалі буває? Хіба можна назвати коханням колючий дріт навколо шиї? Я спустошувалась морально, душевно, я не мала ніяких життєвих сил боротись за щось. Я розуміла, що кохання має наповнювати, а не робити з тебе ходячого небіжчика, – воно має мотивувати жити, а не померти, воно має вселяти надію, а не запевнювати, що це – кінець, і ніяк більше не може бути. І я взяла на себе чорну роботу: пішла.
Він не шукав. Але чекав, я це знаю. І чекає досі. Він буде ближче до мене , якщо я цього схочу.
Але я не схочу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850132
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.10.2019
автор: дівчина з третього поверху