Незнання людини, ще рятують світ..
Та ці справи зовсім темпи припиняють.
Знову десь крокую. Снідаю в обід:
об хлібець стверділий губи притуляють.
Незнання людини темпи придають
і стають пізнаним, туляться в мізках.
Світ заворушився, біль планети чуть;
сльози не течуть.
Крихти у руках…
Голод не заплаче і не стане ситий..
Вже на шлунку рани болем стогонять..
У садах планети голодом убитий;
кров'ю оповитий,
її наче вина стануть надпивать.
І зсохає тіло, як джерельні води;
коси випадають, як лисіє ліс.
Хмари червоніють змовники свободи
і спускають радій - кислоносних сліз.
Думав вже сьогодні... . Та ще є планета..
Ще живий сьогодні старовинний світ.
Знову розпочався ранок для поета…
Вкотре десь крокую. Снідаю в обід.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849885
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.09.2019
автор: Артур Шадура