Все частіше себе ототожнюю з вольності птахом,
Відчуваю потребу летіти у вирій кудись.
Чи це просто душі моїй тісно під зоряним дахом,
Чи немає до когось, аби хоч на мить прихиливсь?
Може осінь твоя несумісна з моєю зимою,
Бо твій сад ще у листі, у барвах цвіте золотих?
Спільних дотику точок у тебе все менше зі мною,
Бо в засніженій тиші і плач одинокий затих.
Білий сум розіслався на час невідомого знаку:
Чи то плюс, чи то мінус, чи просто константа буття.
Загубився ночами у нетрях холодного жаху,
Де не став пізнавати до тебе свого почуття.
Незатишно чомусь на землі навіть там, де є хмари!
Тож чому я між них несвідомо у думці лечу?!
Хай я птах у душі, та на небі не маю я пари,
А в самотності хмар наблукався я вже досхочу!
Чи ти крикнеш колись, чи аж звідти тебе я почую;
Чи стосункам між нами не бути, не бути повік?
Після того як вітер відплаче своє Алілуйя,
Не поверне в життя на чекання змарнований вік!
26.09.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849461
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.09.2019
автор: dovgiy