А чи велика шкода - невеличка школа,
де вчителька одна, обовязково симпатична,
незмінно, та по декілька предметів, а не рідко одночасно, викладає
і на життя приватне їй завжди часу не вистачає.
Сідайте, діти зараз буде нудно і не зрозуміло,
пишіть, дванайцьте жовтня дві..
пляшки з половиною просекко дольче... (і гучно клас регоче).
Вибачте, ну досить！Обидва варіанти теми для твору запишіть, будьласка:
Про що співає Всесвіт？
Чи питає,
виразною прамовою із,
на сьогодні, ще не найдрібніших із відомих,
хвиль- випромінювань набором не вичерпним？
Чому ми вирішили, що це він до нас звернувся,
а не ми до нього, а може він звертається самий до себе,
якщо ми є його ж частинка з якоюсь функцією
псі-ще-невизначеною заздалегідь,
але, це точно - визначною,
наприклад бачити - по копенгагенські тлумачити,
вбачати помилково - через силу вибачати,
вважати що він у глузді у здоровому
обовязково марить нами і хоча б не заважати,
або ми ті корисні посередники чи паразити
йому дошкульними питаннями повинні нагадати
вигадувати ще і ще щось грандіозніше ніж те,
що вже створилося за задумом його ж
у найсміливішому із найвідоміших самодослідницьких експериментів
тавтологічних в тому розумінні,
що дослідник і є піддослідним
і сам себе тестує, настурбує ？
（Хто це сказав？Геть з класу, зайдеш після школи！）,
задовольняючи цікавість одночасно
зустрічною жагою до пригод на тому боці,
а перші спроби де розпочинались
із вказівного утикання пальцем в небо
розгойдуючи маятника чи Капиці чи Фуко,
з великою настільки амплітудою в мільярди літ часу
де ще до точки мертвої приблизно навіть не відомо скільки,
але можливо буде декілька секунд
до старту руху у зворотній путь,
тоді коли усе завмре у миті невагомості раптовій,
тоді і можна буде щось розгледіти,
як у стоп кадрі: дитинство, гойдалка, майданчик,
розпатраних з цікавістю,
зпустошених годинників пісочних
за для розваг розсипаний пісок,
дорослі спостерігачі навкола,
їх натренована у поколіннях накопичена спроможність роздивлятись,
дозволить все побачити й нарешті зрозуміти？
Чутно їх шепіт: маємо чекати і не спати,
чекати і не припиняти спроб,
вдивлятись і не спати, знов не спати,
не кліпати не блимати очима,
наче на першому побаченні, і ти ще памятаєш,
де блимнеш і програв і все прогавив,
повинні ми чи вхід чи вихід відшукати
і не зважати, дехто особисто, помре звичайно
так і не почувши цих дивовижних і цікавих
уроків чи то вироків, чи сповідей
або освічень у любові хіба не вічній？
Лунає дзвоник, всі підводяться й виходять з класу мовчки,
навіть без чергових 'допобачень'.
Ледь стримуючись посеред кімнати класної стоїть сама учителька
і дивиться назовні, де вже на повну силу плаче осінь,
та на покинутому мокрому дитячому майданчику
зі всіх поверхонь повисають краплі
фарбованих та вже холодних сліз
в яких, якщо навколішках стояти побачиш в кожній з них
і все навколо і все прийдешне разом із вчорашнім
і одночасно відображаення себе з великим і опуклим
та від холода рожевим носом.
Скрипнувши дверима у клас понурено заходить
невчасних і дотепних римувань
гукальник
з мокрими колінами і якось вже по-клоунські
від холода і сліз червоним носом,
і вчителька сміється.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849460
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.09.2019
автор: псевдоням