Моє перо сьогодні знову плаче:
Вісьмох – поранено, 200-ий є один.
А скільки ж покалічених, незрячих!
Без годувальників же тисячі родин!
Хтось без вісти пропав, хтось – у полоні.
Тут – стогін материнський і… хрести…
Сльозу втирає шкарубка долоня
Біля могили: «Господи, прости!»
Онук малий сльозу ту витирає –
Шкода йому бабусю й тата теж:
«Бабусю, а чому люди вмирають?
А ти, моя рідненька, не помреш?»
Повільно жінка очі повернула
Туди, ізвідки чулися слова,
До серденька хлопчину пригорнула:
«Хоч би скоріш дорослішим ставав…»
«Усі вмирають, – знехотя зронила, –
Щоб вистачало місця на землі.
«На все свій час і рокова хвилина…»
«Тим також мало місця, хто в Кремлі? –
Допитувався хлопчик, геть спітнівши, –
Чим завинив тоді їм мій татусь?»
«О, ні, дитино, тут причина інша!»
«Як виросту, то з ними розберусь!»
Утерши піт на внуковому носі,
Промовила: «Звичайно. Дай-то, Бог!
Всі війни на землі йдуть через гроші»…
Хрест і могила слухали обох.
15.09.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848539
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2019
автор: Ганна Верес