Елісавета Багряна, На дачі

І  ось  я  тут.  Тропи  немає,
що  приведе  у  мій  заслон.
А  вечір  тихо  обвиває
у  хмелю  схований  балкон.

Чому  тут  зорі  так  сіяють
і  так  глибокі  небеса?
Мої  думки,  що  нависають,
надіюсь,  бог  розвіє  сам.

Я  рано  зачиняю  двері,  –
нема  кому  палить  свічки
і  мовить  слово  по  вечері.

Вже  скошена  левада  пишна,
скрізь  пахощі  її  палкі,  –
засну  я  в  них,  немов  безгрішна.

***
Гурт  косарів  смерком  проходить,
за  ним  із    дзвоном  череда,
а  над  притихлим  лісом  сходить
вечірня  зірка  молода.

Нізвідки  свіжість  повіває,
неначе  в  пору  вітрову,
я,  дивно  змучена,  сідаю
на  свіжоскошену  траву.

Вона,  всихаючи,  зелена
духмяним  трунком  поїть  мене,
немовби  пінявим  вином.

Чому  ж  печаль  мене  накрила?
 –  З  тобою  дихати  б  хотіла
я  свіжим  сіном  перед  сном...

***
Вдалині  від  людської  нуди
маю  сни  тут  спокійні,  цнотливі.
Не  доходять  до  мене  сюди
ні  тривожні  звістки,  ні  щасливі.

Днями,  в  гущі  рясної  пашні
на  полях,  я  у  мріях  літаю.
Вечорами  в  небес  глибині
у  сузір’я  нові  заглядаю.

Чом  же  в  серці  сьогодні  печаль?  
Воскрешати  ж  твій  образ  не  треба,  –
схоронила    його  мрійна  даль?

Наді  мною  лиш  гори  та  небо.
Як  спокійно  тут,  тихо  без  тебе,
як  спокійно  і  ...  пусто,  на  жаль!

Елисавета  Багряна  
На  дача

И  ето,  тук  съм.  И  пътека
не  води  в  моя  нов  подслон.
А  вечерта  застила  меко
обвития  във  хмел  балкон.
 
Защо  са  тук  звездите  едри
и  свода  сякаш  по-дълбок?
Дано,  дано  и  в  мен  разведри
нависналите  мисли  бог.
 
Вратата  рано  ще  затварям
и  няма  ни  да  паля  свещ,
ни  с  някого  да  разговарям.
 
Ливадата  е  покосена,
дъхът  й  —  сладък  и  горещ
и  за  ще  спя  като  спасена.

 ***    
Край  мен  преминаха  косачи,
а  после  звъннаха  стада
и  над  леса  —  безмълвно  здрачен,
изгря  вечерната  звезда.
 
Отнейде  лъхнала  прохлада
като  ветрило  ме  повя
и  странно  отмаляла,  сядам
на  покосената  трева.
 
Повехнала,  зеленосива,
дъхът  й  леко  ме  опива  —
като  накипнало  вино.
 
Но  пак  защо  ме  скръб  обсеби?
—  Сега  бих  дишала  със  тебе
дъха  на  прясното  сено…

 ***
Аз  живея  далеч  от  света
и  сънят  ми  е  кротък  и  девствен.
Не  достигат  до  мойта  врата
ни  тревожни,  ни  радостни  вести.
 
През  деня,  сред  обилния  плод
на  нивята,  отдъхвам  с  надежда.
Вечерта  на  бездънния  свод
във  съзвездия  нови  се  вглеждам.
 
Но  защо  днес  сърцето  се  сви?
Твоя  спомен  не  е  ли  погребан
сред  уханните  полски  треви?
 
А  над  мен  е  планинския  гребен.
—  как  спокойно  е  тука  без  тебе,
как  спокойно  и  —  пусто,  уви!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848129
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.09.2019
автор: Валерій Яковчук