Це буде коротко-коментований нарис-огляд. Його мета - у загальних рисах окреслити які ж наміри мають автори україномовних текстів цього сайту.
Я не буду претендувати ні на вичерпність переліку імен, тим більше на професійну оцінку з огляду на їх якість чи адекватність...
Хочу посприяти розвитку всього найкращого, що трапиться мені у творах, які розглядатиму. Повторюся: це буде лаконічно й несумно. Із творів подаватиму фрагмени, що справили на мене, як читача особливо приємне враження.. Звісно, буду радий доповненям та уточненям, коли такі хтось висловить у коментарях до цього нарису.
Намір, що виказує Юхим Гайовий у вірші "Просто осінь"- заримоване наближення осені із її красотами. Із всього віршу типологічна відповідність і вдалість аипадає на такі рядки:
"...Вчепить павутину
До дерев і тину..."
ID: 846308
Про що б не писали оглядачі та критики, а перше-ліпше, поети пишуть про любов. Адже доба витворення таких текстів ніколи не скінчиться. Тут і наведу рядки Наталі Косенко-Пурик із її твору " Розлуку скажеш, ну за що люблю?":
"...Я подарую ласку і добро,
Яку весь час плекала і плекала..."
ID: 846457
У цих простих рядках - утаємничено всю жагу, всю сповідь коханої до її обранця. Між літературою домонгольської України-Русі, через французську поезію до нинішньої, - цей місток бажання відданості не розривається... Тому, що і його плекають серця авторів, серця живих людей.
Коли ж додати до кохання переживань, взаємини між читачем і автором набувають невимовної схожості... Адже, кожний щось подібно відчував, принаймні, перебував у такому стані бажання, аби його покохали... От, як приміром бажає героїня твору "Ніколи ми не були з тобою такими близькими", що написала Альона Хомко. Навожу уривок:
"...Так сильно,
так ніжно,
так палко,
сміливо,
беззастережно…
А поки я буду сміятися
І під дощем танцювати!
На самоті. На самоті, що стала моїм затишним домом.
А ти, як завжди, будеш мені усміхатися…"
Такі рядки можна розглядати поза будь-якими типологічними відповідностями, не звертаючи зайвої уваги на несуттєве у цілому творі. Бо сама суть палкого бажання вже виражена у самій вірогідності й доброті сподівань. Сподівань, які стануть реальністью, обов*язково...
Потрібність мотивів у творах я не поділяю за жанрами і хронологією, однак - є тексти не тільки "із пилу-жару" нашого життя кипучого, алей й взаємовплинного ходу часу. До таких належить "жартівливий" вірш-сумлінність" Євгена Юхниці "Ти дитину забиратимеш? --Ні-ні…" Наведу його цілком. Він того вартий.
Перші заздрощі на першому дзвінку.
Хто одягнений як? Хто дасть перший дзвоник?
…В мо́го, вчителька, дивлю́сь – ….студентка Тоня,
Із якою рік тому, на пікніку…
--Це – Ваш син? Дружина Ваша? Як приємно!, -
В мене в шиї пересохло, аж звело́.
--Мама сина, Ви заходьте ж…
--Він в нас чемний, -
--Хто?
--Синочок наш.
--Ну звісно, батьків клон!
Я сказав, що відійду… Тут всі – як митники…
Ще й навколо – мамці, молоді, рясні…
Он, й дружина йде:
--Яка в нас класна вчителька!
Ти дитину забиратимеш?
--Ні-ні…
Мені подобається у тексті потаємне запозичення і типологічна спорідненість із переживаннями не одного татка... Адже, трапляються події, що неначе аж закликають до лицарсько-дружинної поетики... Поетики на близьких стадіях до сміху й гріху ходу життя... Сімнадцять рядків, а вимисел кожного читача вже будує романне тло, значним, як на мою думку...
Коли обридне (і таке буває) читачу засушені квіти поезій про минуле чи вмираюче кохання, зверніть поглЯд на твір "анкор" від Котигорошка. Він не великий за обсягом, та -за наповненням і драйвом - ТАК!
сімдесят дві конячих дужих сили,
в перерахунку - енність кіловат
втирають гуму, як в мочалку мило,
в похабно кимсь постелений асфальт
іще у трубці не застиг твій голос,
та вже натиснув Бозя "контрал-шіфт"
і я реву з мотором в один голос,
кому то помста - дурнуватий дріфт?
і усміхаюсь саркастично-криво,
вкидаю срібне тіло у потік
а стрічні, знай, підморгують глузливо -
не втік... не втік... не втік... не втік... не втік...
Мені подобається ця надмірно дещо чутливо-хуліганська поезія. Поезія, як кажуть, не для хворих і вічно розслаблених інтеректуалів. Браво!
Найліпший шлях до серця і розуму читача - правдивий текст, добротний і неквапний. До таких я відношу твір від Kuzinatra "Ом". Навожу і його цілком.
І гасне день
Так погасатимуть наші великі й малі надії
Коли ми всоте у стільниках потреб
Не знайдемо найменшого вільного простору для простого себе
Для простого: нічого не треба, я маю все
Для спокою під блакитним небом недільного ранку
Без телефонних дзвінків з регулярною звітністю друзям, що все є ніщо
Що неділя дійде до кінця так само, як розпочалась із початку
І що треба її рятувати нещасну музикою і шашликом
І без зайвого спротиву визнавати, та ні - приймати
Чергову потребу у забуванні себе
У зловживанні собою і знову ж таки шашликом
Без вільного простору
Просто затісно раптом
Серед людей
Гасне не день
Гасне невидиме щастя
Чути себе
Пальцями м'яти прохолодну траву
Віями сонце збирати
Мовчати мовчати мовчати
І проводжати метеликів просто над власним носом
Плекати надії
Доки ніхто і ніщо не зруйнує цієї ідилії
Вільного простору
ID: 847076
Мені подобається хай хоч що - несподівана розв*язка. Кожний з нас має одного дня право запитати себе, чи поезія верлібру буде жити? Чи даватиме поживу душі, що спрямовує працю свого розуму й тіла у русло діяння.... Прочитавши цей 24-рядник згуртованого бажанням добра, знаходжу для нього значне місце у сучасному ресурсі КП, а, відтак, і на своїй віртуальній закладинці - із абсолютним узгодженням (за вийнятком критики у напряму шашликів) власного сумління. Дякую автору.
А поки готую чергові оглядини, розважся, читачу:
https://www.youtube.com/watch?v=10If3H8G5sY
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846306
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.08.2019
автор: Сумирний