Доживи до того моменту, коли ти перестанеш шукати межі,
А особливо між життям та смертю,
Переступаючи їх без прихованого особливого страху всередині.
Без холоду.
Тоді й зникне таке поняття, як час, якого постійно бракувало.
Часу більше не існуватиме.
Згадай, як ти завжди нервувався, коли чекав, о котрій годині завершиться пара,
Чи коли до твоєї хати прийдуть чиновники,
Чи коли чекав на дівчину, яка спізнювалась,
Чи коли...
"коли" зникло з часового простору.
Продовжуючи подорожувати вздовж дороги, яка нагадує шлейф густого диму,
Буває тяжко не видіти комплексних і поширених речей,
Які притаманні більшій частині люду, що сховалась в тумані і не годна вибратись.
Але без часу такі речі можливі.
Життя триває, а після ста воно тільки починається - голова стає природою, природа стає головою,
Але до дедлайну готуються тільки після появи жертовних опадів -
Там, поза зоною досяжності наших думок, починають святкувати Великдень,
Складений з осколків яєць, надісланих з чистилища.
О дванадцятій годині, на свій великий збір, коли засяє повний місяць,
Тепло огорне охололу землю, а гори впадуть в глибокий сон, сходяться вони,
Починаючи правити смертельну літургію,
Молячись за живих.
Бо самі звідти родом.
vi.vi.17
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844974
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2019
автор: Systematic Age