Ой, сонце-сонце, то дурна затія:
Шукати блиску, де його нема.
Сльоза криштальна, схована у віях,
Без тебе, сонце, проситься сама.
Я знаю, сонце. дивишся у вічі
І погляд щирий, оком не моргне́ш.
Смієшся в очі, сльози мої лічиш:
-Де окуляри? Личко своє мнеш...
І я сховалась...Темні окуляри
Вмить приховали всі мої жалі.
Горіть, палайте, вогняні стожари,
І відбивайте на чоло ріллі.
А звідки тут рілля? Ще, онде, серпень.
Та треба перекинути стерню́...
А ти вже літня і душа вже терпне,
І осінь каже: "Я тобою сню..."
У тебе зморшки геть чоло зорали.
Подумалось, що, мабуть, то...стерня.
На твою вроду сонечко запало
І щоки виціловує пів дня.
Спасибі, сонце, що мене голубиш,
Та де подітися від білих плям?
Та кажеш, що і плямки мої любиш
Й від мене не віді́рвешся й на грам.
Вставайте, люди, відкривайте вікна,
Допоки мирне сонечко встає!
Душа у світлій вірі монолітна
І віру в завтра сонце нам дає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844040
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.08.2019
автор: Галина Яцків