ні, це не ти вчора розривав простір руками, закутавшись у прірву пітьми.
чому вони всі так дивляться на тебе, наче сьогодні ти – вже не ти...
кажуть, тобі тепер вже краще, але ти знаєш, що погано й не було.
"біль мине", кажуть тобі, заглядаючи сумним поглядом безнадії прямо в очі.
твої руки зв'язані в гамівній сорочці. кажуть, так краще для тебе.
ти згадуєш свої руки.
чомусь востаннє ти бачив їх червоними, наче в крові.
чомусь болять всі нігті, наче дерся з могили додому.
опівночі. босий. загрібаючи землю ногами, аби ніхто не побачив...
добре, що встиг закопати... таки-встиг закопати... але що?
в дитинстві тебе дразнили за те, що був повільним.
повільно рухався, повільно писав, не завжди одразу знаходив влучні слова...
але цього разу ти встиг. переміг свою повільність.
ти уявляв, що всі люди в гамівних сорочках мають бути в білих кімнатах.
твоя кімната скоріше блакитна. з сірими плямами у формі калюж.
в калюжах завжди видно хмари, але не в цих...
у цих калюжах діри, але не в небо, а в облуплені стіни.
твій сусід по кімнаті теж в сорочці. але брудній.
йому теж кажуть, що йому вже краще.
але ти розумієш, що з ним щось негаразд.
відчуваєш, що на лобі в тебе гуля. велика та сильна.
наче та сила, що її породила, хоче вирватися назовні.
колись ти мав кота, який випав з вікна, коли злякався, від падіння шафи.
ти його закопав біля озера. і більше ніколи не ходив на те місце.
донедавна...
щодня тобі колять якісь ліки, але не кажуть що саме.
від них калюжі на стінах уміхаються, а сусідові й справді стає краще.
сьогодні ти бачив знайоме обличчя. але не зміг знайти на ньому знайому усмішку.
уміхатися можуть тільки калюжі, бо вони не люди.
ти не розумієш, навіщо ти тут.
але віриш, коли тобі кажуть, що потрібно лише ще кілька днів зачекати.
головне не зніяковіти. не забути, як рухати руками. як копати та відкопувати.
бо на тебе щось чекає. але ти не пам'ятаєш, що саме.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843585
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.07.2019
автор: Lucre