Немає слів, затамувала подих.
Не знаю, що Тобі відповісти.
Я не чекала, але ось на подив.
З»явивсь, як привид, ненароком Ти.
Той голос… але трішки хриплуватий,
І паузи, поміж нехитрих слів.
Пониклий трохи, й навіть вайлуватий…
- Привіт! Ну, як Ти? Що хотів?
З ноги на ногу Ти переминався,
Плів, мов школяр невивчений урок.
Як у «минулому житті», в чімсь признавався…
Але боявсь зробити хоча б крок.
Тремтіли несміливо в Тебе руки,
Застряли в горлі, як комок, слова.
Колись і я терпіла такі муки.
Пройшло. Не тим забита голова.
Порвались струни – не бери гітару,
Не треба квітів, як опав їх цвіт.
Колись Ти сам собі обирав пару,
То… зайвий зараз мій Тобі совіт.
Не склеїлось?. Немає винуватих,
Бог дає те, що витримаєм ми.
Не треба фраз, заучених, крилатих.
Щоб не було… залишимось людьми.
21.07.2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842630
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.07.2019
автор: Валентина Рубан