Нічого кращого немає,
як своя хата у селі...
Її матуся збудувала,
після кривавої війни...
З війни наш тато не вернувся,
спалили хату вороги...
Допомагали ми й бабуся,
хоч ми й малі тоді були...
А виросли, то й розбрелися,-
в міста великі і малі...
Та смуток в душах оселився,
здолать його ми не змогли...
В село приїхати хотілось,
так як у юності в міста...
Готові ми туди вернутись,
та в нас вже сил не вистача...
Їдем туди лиш на гостину,
там є ще друзі і рідня...
Коли на день, чи на годину,
в думках село з нами щодня...
На жаль село занепадає,
вже й хати нашої нема...
Ми до слідів там припадаєм,
прощення просимо в села...
А воно очі відкриває,
в мовчанні дивиться на нас...
Певне здогадується й знає,
що не його сьогодні час...
В зажурі вулиці минаєм,
аж душі стискуються в нас...
І ми селу знов обіцяєм,
що знов повернемось назад...
Здається нас там зрозуміли
і наші вулиці, й садки...
Дерева гілля похилили,
моргають вікнами хатки...
Село нам хочеться обняти
і притулитись до верби...
І на прощання їм сказати,
ми ще приїдемо сюди...
Чи наяву, чи лише в мріях,
ми ж постаріли всі давно...
І нам здалось, нас розуміло
наше незрадливе село...
Хочеться вірити нам дуже,-
ще будуть зустрічі у нас...
Бо ми живі і небайдужі,
й вірим, що все буде гаразд...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841265
Рубрика: Присвячення
дата надходження 08.07.2019
автор: геометрія