День в сон мій постукав. Встаю. Відчиняю віконце.
Вдихаю легкий аромат недостиглих ще слив.
У небо вдивляюся – сіре, зажурене. Сонце
Не вийшло у світ. Застудилося, певно, від злив.
А вітер гуляє. Не спав, може, й ніч забіяка.
У губи цілує і голову гладить мою.
Махає йому гонорова сливова гілляка.
«Моя вона, вітре. Відстань, бо зловлю, то поб'ю».
«Чого розшумілась? Ревнуєш?» – питає повійко.
Глянь краще убік, там горіх, хоч портрет з нього ший.
На тебе він дивиться так, як на мишу котійко.
Із ним подружись, а цю жінку мені залиши.
Повійко - вітер.
Котійко - кіт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839796
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.06.2019
автор: Крилата (Любов Пікас)