Ми так звикли чомусь до війни:
Вона в нас, а не у чужині,
В наших душах найбільше вини,
За ці втрати у кожній родині.
Каже хтось: - Ти пішов туди сам...
Тож проблема твоя і родини.
А чи стане колись прикро нам
За життя, так коротке, дитини?
Адже він боронив нас усіх,
Аби спати могли ми спокійно,
Вічна пам`ять, не скоєний гріх -
Як же боляче та трагедійно.
Може досить мовчати? Жах!
Що ж за люди ми? Так байдужі,
Що охоплює душу страх -
Чом забули солдатів дужих?
Гинуть хлопці - ідуть з життя,
Хтось в скорботі, а хтось байдужий,
То ж згадаймо людське каяття -
Станьмо світом, навік небайдужим...
(С) Леся Утриско
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839679
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.06.2019
автор: Леся Утриско