Бузок космічною синявою заповнив світ,
А під черешнею конвалія самотньо тужить.
Зітхне земля, неначе жінка в сорок літ,
А може в шістдесят, коли прив’яне цвіт,
Коли вже старість молодості панахиду служить.
Та серце юність бачить в дзеркалі років.
Ще хочеться любити, не страждати,
Як найцінніше бережу пакуночок листів,
Де ти мені сказати ніжне щось хотів,
Бо хочу юність ще за руку потримати.
І ти тепер давно не той юнак,
Та я до тебе трепетно тягнуся.
З роками в мене витончився смак
Ціную більш шляхетність, а відтак
Я знала серцем, що в тобі не помилюся.
Тепер по-іншому сприймаю я життя,
Знаходжу в ньому зовсім інші втіхи.
До прожитих років не маю каяття,
Як би не склалися вони – то не сміття,
Лишаю після себе свіжу поросль – діти.
І в серці молодість бринить на зло рокам,
Бо роки – це міщанства шкаралупа.
Я подих трав замріяних присню своїм віршам,
Рікою розіллю душі бузковий фіміам,
В любистку згою сум і серця муки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836780
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2019
автор: Лариса Чорноус