Я заблукав колись в негоду,
І вийшов прямо на маяк,
Він задивлявсь собі у воду,
Кидав кудись блискучий знак.
Мені було на серці важко,
Набрид цей шлях, моє життя,
Душа рвалася ніби пташка
Летіти далі від буття.
І я ввійшов в цю темну вежу,
Нагору, східцями, туди,
Де сяйво ліхтаря бентежне
Застерігало від біди.
Там доглядач старий, понурий,
Та ще кремезній і міцний,
Вдивлявся в далечінь похмуру,
Так ніби бачив світу сни.
Я привітавсь, та він не слухав.
І вітер скиглив наче пес,
Немов цю бурю біс роздмухав,
І хвилі кидав не небес.
Оця стихія – стогін людства,
Застиглий зойк дітей землі.
«Що там на дворі за паскудство?
Ще плаче дощ один в імлі?
Навіщо ти прийшов сьогодні,
Так поспішаючи у путь?» -
Цідив старий слова холодні,
А в них ховав од мене лють.
І не чекаючи ні миті,
Повів іще чуднішу річ:
«На захід хмари ваговиті
Несуть твій корабель навстріч.
Він якір кине за годину
В бурхливу гавань біля нас.
Лишивши друзів і родину,
Про них забувши просто враз,
Ти зробиш крок на борт химерний
З юрбою інших слабких душ.
І вже ніщо вас не поверне,
Бо судно в ніч помчить чимдуж
Всіх далі від страждань без краю,
Від мрій, вагань, здобутків, втрат,
Як злякану пташину зграю,
Малих розгублених курчат.
Що буде потім – не розпитуй!
Бо знаєш сам, це вибір твій.
За мною, як ті інші, слідуй
Повз гострих крапель міцний стрій.
Я доведу вас до причалу,
Де стріне Чорний Капітан.
Не бійся ні його, ні шквалу,
Хай шаленіє ураган!».
Мені б тікати, чи спитати,
Як доглядач цей втратив глузд,
Та я продовжував стояти,
Так ніби у підлогу вгруз.
І не помітив бляклі тіні,
Їх натовпи линув звідусіль.
Чи були люди то у тілі,
Чи вийшли привиди з підпіль?
Мене повільно оточивши,
Дивилися за горизонт,
Де міць стихії підкоривши,
Плив барк крізь атмосферний фронт.
Хто в ніч таку рушає в море?!
Навіщо нам чекати їх?
Та мовчки ми пішли у морок,
Неначе повний грішних втіх.
Вітрила наближались швидко.
Ліз холод під старе пальто.
Стискало страхом серце гидко,
Та не звернув назад ніхто.
Примарний барк, досягши цілі,
Нас запросив, спустивши трап.
Мої супутники змокрілі
По ньому йшли. «Мене не квап!» -
Почув я голос власний, хриплий,
Бо доглядач нас підганяв,
До дійства вже, напевно, звиклий,
Як до пустих, буденних справ.
На берег в світлі блискавиці
Спускалась постать з корабля,
Струнка й висока, мов дзвіниця,
І темне-темна, як земля.
Обличчя кольору ебену
Було суворим, кам’яним.
Червоні вогники шалені
Стрибали в погляді склянім.
«Мандрівцю, не марнуймо часу! -
Промовив Чорний Капітан, -
Каюти неземного класу
Давно очікують прочан,
Що прагнуть у краї розради,
Спокою, волі, забуття.
Дослухайся лиш до поради
І не затримуй відплиття!».
Для відступу не стало місця.
Я відповів рішучо «Ні!
Хай справді це, чи тільки сниться,
Ще будуть кращі, ясні дні.
Не полишу завчасно берег
На радість демонам чужим,
І ваш зловісний шепіт – шерех
В повітрі тане, наче дим».
У гніві Капітан ще ближче
Ступив до мене і завмер.
Він пахнув сірим попелищем
І тліном нетутешніх сфер.
Та я лишався непохитним.
Хіба не раз зустріну смерть?
І розвернувшись раптом спритно,
Примара чорна зникла геть.
Ось корабля не видно поряд.
А доглядач хіба тут був?
Ніжніше загуділо море,
і менше вітер в спину дув.
Як я дійшов тоді додому,
Тепер не пригадаю вже.
Лише довідався потому,
Маяк ніхто не стереже.
Стоїть він пусткою роками.
Та якщо вірити пліткам,
В негоду, темними ночами
Він світить зниклим морякам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836420
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.05.2019
автор: Ольга Білицька