Мої слова – обтесані цеглини.
У стрічки складені невмілою рукою,
Вони обласкані бувають, мов дитина,
А часом рвуть мене і не дають спокою.
Їх мало зачіпає розум мій,
Їх серце до паперу скочує сльозою,
А може вись небесна в бурхоті завій
Щось вихлюпне, споріднене до болю.
І мало радості, і мозок вже зачах,
Щоб видати новий рецепт для щастя.
Доскіпливо вишукую його до різі у очах,
Знаходжу золотинки у життєвому баласті.
І діти, часом, випромінюють зовсім не те,
Що прививала я маленькому дитяті.
І світ тісний в зіниці бруд мете,
І вже фортеця не така міцна у хаті…
Я свої літери-овечки пасу в ліску.
Я їм згодовую всю соковиту зелень.
І ввечері почищу їх до блиску
І вистрою охайних на папері. Не відпущу!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833979
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.04.2019
автор: Лариса Чорноус