Ідуть дощі, спокутуються річкою,
А серцю розридатися б із небом.
Ладнає він все човника за звичкою,
Вона йому все носить сонце з медом.
Майструє так присвячено, приречено –
Мов будить світ Вели́кодніми дзвонами,
Немовби човником отим призначено
Урятувати світ із дна безодняви.
І ось нема ні дзвонів, ні жертовника,
Лиш Вічність за незвіданим пливе.
Вона ще й досі вірить в того човника,
Що свято будував він мов ковчег.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833344
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.04.2019
автор: Олена Жежук