Здається, що тут вже була я,
у іншому, певно, житті,
як після якогось блукання
вернулась душа у свій світ.
Цей світ український нам рідний,
до болю знайоме тут все,
я в нім не жила, очевидно
в мені він навіки живе.
Це наша ріднесенька хата,
гарнішої в світі нема!
Як слід було їх будувати,
напевно, нам Бог підказав.
Мені з молоком материнським
природа вкраїнська дала
любов до старої хатинки -
найкращого в світі житла.
Усе тут святе, по-простому:
з земле́ю долівка єдна,
вночі забирала всю втому
й давала енергію дня.
А дах неймовірно красивий
із небом людей він єднав,
крізь ніжне солом’яне диво
Бог сили з небес дарував.
Збудо́вана батьком чи дідом,
cусіди були́ в толоці́,
з іконами, хлібом і сіллю
вселялась сім’я в новий дім.
Подяка була щиросе́рдна
в молитвах, в душі і в житті,
у згоді із Богом, відверто
боялися люди гріхів.
Ці знали хати́ щастя й горе,
здобутки і втрати людей,
це бачили все наші зорі -
всі злети й падіння всі теж…
Так само вони мигкоті́ли,
все той же Чумацький був шлях,
нічого вгорі не змінилось,
змінилось усе серед нас…
Старі вже забулися ха́ти,
будинки будують нові́,
великі вони і багаті,
та щось-то бракує у них:
душевності, да́ної Богом,
святої, мабуть, простоти,
гостинного то́го порога,
куди так хотілось зайти.
В яких не жили б ми будинках,
сучасні мої земляки,
та серце летить в ту хатинку,
в музеї хоча б віднайти…
18.04.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833252
Рубрика: Поетична мініатюра
дата надходження 18.04.2019
автор: Галя Костенко