Порох зелений мені опадає на вії.
Падай, – та очі мої не за(с)ліплюй лишень.
Падай і вірші нові ненастанно навіюй.
Падай і цілься шрапнеллю в зелену мішень.
Скрізь він: в думках, в шоколаді, і в шкірі – у порах.
В прозелень березня вгруз і загрозливо в'ївсь.
Суміш – гримуча. Отруйна зеленка і порох
боряться, наче з волами – поламаний віз.
Зеленню грають в очах навісні чоловічки.
Жили зеленою кров'ю набухли в мені.
Бавтеся. З рук моїх тільки не вибийте свічки,
ґрунт – із-під ніг, з родового коліна – меніск.
Я пробачав вам багацько і більше вже навіть.
Лиш не пробачу, як землю повією ви
пустите світом. Тоді ваша вся зеленавість
ще пожалкує, що вдерлася до голови.
Ваша зеленка в ній рани тяжкі не загоїть,
скільки у розуми не заливайте її.
З вух і до п'ят хай хоч нею обмастяться гої –
в повній готовності порохівниці мої.
З гір і до гір ноги й думи шукають опори –
прямо у серці великого тіла мого.
Сохне поволі, залитий зеленкою, порох.
Встигнути б вчасно лишень відбілити його.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831487
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2019
автор: Олександр Обрій