Вітражний сум готичного вікна.
Хоч сонце в нього променями б'ється –
Та намертво свинцем спаялись скельця.
В будинку Майстер, з ним навік – вона.
Вона – йому обіцяна весна.
Весна, що не розбруниться у літо,
Квітуча назавжди але безплідна,
Не муза, не дружина. А чи гідна?!
Весна страсна, відьомська, навісна.
Там вічний дім. І спокій-некромант
У саван сну підзахисних закутав.
Любов – вино, її ж любов – цикута,
А це буття – омана із оман.
Чи бути, чи писати той роман?
Чи безіменний мучився як Гамлет?!
Із рани, беручи собі атрамент,
Майстри кропили гемонський пергамент.
Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…
Готичний сум вітражного вікна.
І спокій, що лиш спокоєм здається
Вона навік із ним, у нього в серці,
Стирчить пером, що Wоланд увігнав.
[i]© Марґо Ґейко[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831123
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.03.2019
автор: Марґо Ґейко