Митцям українським сміятись на кутні
не час. Хоч і час наш іде…
Як думати тільки за самоокупність –
на те й буде схожий «шедевр».
Одного лиш прагну – щоб знали й читали.
Та де ж ти, продюсере мій?
Отак і, загублені, гинуть титани
під пилом сміття й веремій.
Отак і відходять у тінь, безіменні,
невизнані діти землі –
цієї, яка й не згадає за мене
й за тебе, бо ми – «замалі».
Немає пророка у власній вітчизні.
А раптом потреба впаде –
як завше, знайдуть між мерців, що на тризні
станцюють своє па-де-де.
І дітки у школі живого(!) поета
завбачивши, в шоці сидять.
Та як же його не ковтнула ще Лета?
Що думає вишній суддя?
Та все ж… мережею по людях пройдуся.
Що, власне, втрачати мені?
Дивися – і вигулькне раптом продюсер.
І вже не відвертиться, – ні!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830839
Рубрика:
дата надходження 28.03.2019
автор: Олександр Обрій