- Ти мені потрібна,- сказав тихим басистим шепотом в мої уста, тримаючи руками міцно тоненьку оголену талію, - потрібна...Він це повторював багато разів, ніби намагався переконати мене, що це правда, ніби гіпнотизував, безперестанку цілував м'які персикові губи , - люблю тебе, - пестив густе смолисте волосся , ніжно цілував кутики губ, а я стояла , заплющивши очі , стримувала сльози , тримала схлипування в собі.
І нащо я пішла на цей корпоратив, чому не провела цей вечір у подруги, і треба було мені напитись того шампанського і заговорити до першого ліпшого, що стояв поряд? Треба було мені поглянути в його карі очі і втопитися в них разом з тим відсотком алкоголя в моєму тілі ? І він ще той красунчик , не міг проігнорувати , скинути розмову з трішки п’яненьною дівчиною на когось іншого?
Ота зустріч і є результатом цих мук, які я відчуваю на даний момент , та зустріч просто якийсь жарт того йолопа зверху, у якого явно великі проблеми з почуттям гумору. Лікуватись йому треба в психіатричній лікарні і бажано , щоб сидів там довічно, а не займався долями людей, які просто хочуть бути коханими!
- Моя маленька дівчинка ,- знову ці кляті слова, знову вони роблять мене слабкою, - скажи хоч щось, подивись на мене, обійми , поцілуй, але ж не мовчи…
Усе ,що він мені говорить – неправда . Йому просто зручно зі мною. Хоч і молода, але давно пізнала деякі гіркоти цього життя. І знаєте..так боляче, боляче розуміти, що людина ніколи не буде твоєю, бо вона вже чиясь, бо вона вже законно з кимось . Закон. Скільки разів цей закон порушувався, скільки разів дивилась на це м’ягке рідне волосся, на впевнені рухи , коли він заварював нам обом ранкову каву, на спокійний погляд, на палаючі очі , а потім зачиняла за ним двері , відчуваючи себе зрадженою. Уявляючи, як він прийде додому у свою законну сім’ю.
Ой леле , як важко казати «ні» , коли душа кричить «так» з мільйонними знаками оклику, коли ти відриваєш з м’ясом , з кістками і кров’ю своє бажання бути з цією людиною, коли ти настільки замріялась, що не уявляєш , як житимеш у паршивій реальності.
- Так любий, -зробила усе як він просив, я одразу почала відповідати взаємністю, зімітувала погляд безтурботно-закоханої дівчини, цілувала ніжно, посміхалась фальшиво-щиро, а наспраді ж так хотілось вити від несправедливості! Єдине , що було справжнім в нашу останню ніч – обійми. Я трималась за нього і думала « я кохаю тебе більше за власне життя» .
Можу лише сказати, що після того вечора я хотіла, аби у мене була амнезія. Амнезія всього : амнезія душі, мозку, погляду, тіла, доторків. Лежала на підлозі і якось автоматично терла своє тіло. Хотіла. Щоб ота людська карта пам’яті форматнулась і забрала за собою мою тугу. Я хотіла забути усе, що пов’язувало мене з минулим. Уже минулим. Я змінила номер телефону, переїхала в інший мікрорайон , працюю за ноутбуком вдома, лікуюсь також у своїй новій затишній квартирі. Моя подруга вирішила ночувати в мене , аби я не наробила нічого дурного. З нею мені легше. П’ємо вино разом, дивимось мелодрами і плачемо також разом, обговорюємо чоловіків , проклинаємо їх і в той же час захоплюємось. В такі моменти розумію, що єдине з чим доля не пожартувала в моєму житті , так це з подругою . Я ізолювалась від світу . Повністю. Мені потрібен час, аби заклеїти себе і замотати скотчем крихкі і дрібні шматочки душі. Час, щоб покохати власне життя більше за …нього.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829418
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.03.2019
автор: дівчина з третього поверху