Вірш написаний ще в 2010 році, але був загублений.
Опаскудився світ і нема вороття,
І люди мілкі, і діла їх нікчемні.
У щирім зізнанні нема каяття,
Їх лиця сіренькі і погляди темні.
В буденній щоденній своїй метушні
В житейських проблемах застрягли по уші,
Пісні не співають давно вже гучні,
Серця збайдужіли, зачерствіли душі.
Усім і усюди байдуже на те,
Що коїться в світі, в країні, у домі,
Для більшості правило діє просте:
«Моя хата скраю, мене нема вдома»
Немає просвіту у їх головах –
Забиті вони корисними думками,
І здійснюють завжди свій вибір крізь страх,
Навіть коли голосують руками.
Добрих людей підмінили «свої»,
Рідні і близькі здаються чужими.
Ціняться тільки багатства твої
І люди з зв’язками й місцями за ними.
Вирішують все блат і зв’язки,
Чиновницькі підписи вище закону.
Урахуються всі особисті думки,
Якщо в тебе вистачить грошей і хрону.
Хрінь якась вийшла у світі у цім,
Смисл загубився в служінні народу.
Держава права гарантує усім
Але не усім гарантує свободу.
Може, й не треба свобода, хто зна,
Коли у суспільстві у моді зітхання.
Народу потрібно лиш хліба й вина,
І потім - видовищ, а не покаяння.
2010 рік
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828725
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.03.2019
автор: Павло Коваленко