Сонце гарно прицілилось і вистрілило своїм променем. І хто ж був ціллю цього пострілу. Звичайно, що жінка. Не довго думаючи, вона відбила своїм люстерком надокучливий промінь прямо на чоловіка. Сонце і не думало зупинятися, тож і дзеркальцю довелося попрацювати. Чоловік спочатку радів такій увазі, та зрештою, як і кожен порядний сніговик, розтанув. Від нього залишилися старе відро, кусочок моркви і дві гілки, що слугували руками. «Який несмак», - сказала жінка і пішла собі далі. Але сонце і не збиралося зупинятися. Воно знайшло іншу жінку та закидало її променями. Знову знадобилось люстерко. Але у чоловіка тепер було бокове дзеркало автівки і він деякий час успішно відстрілювався. Та променів ставало все більше і більше. Зрештою, обоє почали танути. А були вони плитками шоколаду, що, розтанувши, став маленькою річечкою та й потік вниз по схилу. Там була невеличка виїмка. Шоколад заповнив її вщент і вийшло велике серце. Але шоколадне. Не справжнє. Сонце і не збиралося зупинятися. Воно знову послало свої промені. Цього разу жінка не боялася сонця і не виймала люстерко. Вона міцно тримала чоловіка за руку. Що забагато для одного, виявилось замало для двох. "Світи сонце. Ми тебе чекаємо", - сказали обоє, насолоджуючись теплом своїх сердець.
...
Не ухиляюся від твого світла.
Покара це, а, може, нагорода.
Серед зими кусочок літа.
У дзеркалі сховалась врода.
І раптом вирвалась, не хоче
Там замурована лишатись.
Дивилась, як ніколи, в очі,
Від кого тим очам ховатись …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827064
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2019
автор: Дружня рука